погубляти

ПОГУБЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., рідко, ПОГУБИ́ТИ, гублю́, гу́биш; мн. погу́блять; док., що рідше кого.

1. тільки док. Загубити, згубити, втратити все або багато чого-небудь; розгубити.

Стиснула міцно дійницю – та за нею... Дух з мене випирає, капці погубила, та от-от дожену (М. Коцюбинський);

– Вже багато [бійців] їдуть без пілоток: погубили сонні (О. Гончар);

* Образно. Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем – береги по долинах погубило (С. Васильченко);

// Ненароком випустити що-небудь; упустити.

З-за верби вийшов Микола, і всі дівчата, наче сполохані птиці, знялися й побігли, аж калину погубили по траві (І. Нечуй-Левицький);

// Перестати бачити, спостерігати кого-, що-небудь.

Діти, погубивши матерів, пищать (Г. Квітка-Основ'яненко);

Усі [пастухи] пильно стежили за тим, щоб не погубити в кущах потомлених ягнят (В. Гжицький).

2. тільки док. Частково або повністю втратити які-небудь фізичні особливості, моральні якості і т. ін.

Здоров'я маємо – не дбаємо, а погубивши – плачемо (прислів'я);

– Жди від Грицька звичайності – діждешся! Він уже і звичаї людські через свою пиху погубив, – промовила, зітхнувши, Пріська (Панас Мирний);

// Позбутися чого-небудь.

Розступилась, вода, – в тобі я Погублю все горе... (Л. Боровиковський);

Погубивши рештки хмелю [протверезившись], ми сиділи бадьорі й схвильовані (Ю. Яновський).

3. тільки док. Втратити всіх або багатьох, усе або багато чого-небудь, залишитися без когось, чогось.

Той, що мертвих, на баяні Загравши, розбудити вмів, .. десь побіля Обояні На лівій [руці] пальці погубив (Л. Первомайський).

4. Призводити до загибелі кого-небудь, до повного занепаду чогось, робити нещасним чиєсь життя; занапащати.

– Будьте ласкави [ласкаві], панове, даруйте ми життє [мені життя], я вам нічого не винен, – змилуйтеся, не погубляйте мене! (І. Франко);

Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його, і чинить суд над ним, якою смертю його погубити (з казки);

– Не погубляйте свого дитяти: дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком (Г. Квітка-Основ'яненко);

[Терпилиха:] Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? (І. Котляревський);

– Ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни (П. Куліш);

// Даремно, марно витрачати, переводити (сили, здоров'я, життя і т. ін.); зовсім занедбувати, псувати що-небудь.

– За що ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?.. (Т. Шевченко);

Сіла дочка край куточка, Сльози проливає. Стала мати серед хати, Рученьки ламає: – Втопила-сь ти мене, донько, В холодную воду: Погубила здоров'ячко І милую вроду!.. (С. Руданський);

// Морально опускатися, втрачаючи свою честь і гордість.

– Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка і не погубить (Г. Квітка-Основ'яненко).

5. перен., рідко. Призводити до провалу.

Цим своїм вчинком [приходом до замісника] він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати (Григорій Тютюнник).

◇ Загуби́ти (погуби́ти) / рідше губи́ти ро́зум (тя́му) див. загу́блювати;

Згуби́ти (погуби́ти) ро́зум (тя́му, свідо́мість і т. ін.) див. згуби́ти;

(1) Погуби́ти дні (до́би, ти́жні і т. ін.) – збитися в підрахунках днів, тижнів і т. ін.

День ішли, другий, ще... А потім погубили дні (А. Головко);

– Одно відомо, – знов дід проворкотів понурим гласом, – що всі ми й доби й тижні погубили в сій клятій тьмі (Леся Українка);

(2) Погуби́ти ду́шу, заст.:

а) померти, загинути.

Я так люблю мою Україну убогу, Що проклену [прокляну] святого Бога, За неї душу погублю! (Т. Шевченко);

б) (чию, кого і без дод.) призвести до смерті кого-небудь.

Добро той вдіє, хто .. у тюрму не посадове [посадовить мужика], Щоб душу погубить (Панас Мирний);

(3) Погуби́ти кінці́ (кіне́ць) – забути те, про що йшлося, чулося, що здійснювалося і т. ін. раніше.

Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла (І. Нечуй-Левицький);

(4) Як (мов, ні́би і т. ін.) курча́т погуби́в – розпачливий, сумний.

Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила (Панас Мирний);

(5) Як (мов, ні́би і т. ін.) усі́ шляхи́ погуби́в.