покликати

ПОКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., кого і без прям. дод.

1. Те саме, що вигу́кувати.

А вколо, як музики, – Гурти пташок дзвінких. І кожна ж то співає, І кожна поклика: “Ой небо, ой безкрає, Ой річка, ой ріка!” (М. Рильський).

2. кого, на кого і без дод. Звертатися до кого-небудь, кликати когось.

На турків-яничар, на бідних невольників покликає [Алкан-паша]: – Турки, – каже, – турки-яничари, І ви, біднії невольники! (з думи);

Забриніть [пісні], задрижіть, полетіть І пірніть у криштальну блакить, У ясну, І заснулих людей ви будіть, Покликайте усіх вдалину, Вдалину! (М. Рильський);

“Брате милий, брате-соколоньку, Ти покинув сестру-сиротоньку, А я ходжу – покликаю, Як зозуля в темнім гаю: Ой, вернися з далекого краю!” (Ю. Федькович);

// Згадувати когось, відзиватися про когось.

Їх стали люде знати, добрим словом покликати (Сл. Б. Грінченка).

ПОКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., кого і без дод.

1. Словом, звуком, жестом попросити, примусити кого-небудь підійти, наблизитися, обізватися; звернутися до когось.

– Марто! Марто! – покликав старий (Марко Вовчок);

Поважної ходи Роман не знає: поклич його – підбіжить з підскоком (С. Васильченко);

Стрибог став собі в дверях, оглядав людей і думав над тим, кого би йому покликати (Л. Мартович);

Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми (О. Гончар).

2. також з інфін. Запросити когось прийти, з'явитися куди-небудь з певною метою, для виконання якоїсь справи і т. ін.

Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату (Т. Шевченко);

Покликали його раз до двору дрова різати (М. Коцюбинський);

[Калеб:] Ми б мали право тебе покликати на суд громадський... (Леся Українка);

– Обживетеся на новому місці, так ще мене й у гості покличете (Григорій Тютюнник);

* Образно. Пройшла осінь і зима, настала весна – довгождана, тепла й пахуча і покликала зраділих хліборобів у степ (І. Цюпа);

// за кого, ким і т. ін., розм. Просити когось стати, бути ким-небудь.

Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри (Г. Квітка-Основ'яненко);

[Гапка:] А що, кого покликав за куму? [Василь:] Степаниду (М. Кропивницький).

3. до чого, на що і з інфін. Звернутися до когось із закликом взяти участь у чому-небудь, залучити до виконання важливого завдання, політичної вимоги і т. ін.

А сурма до бою покличе, за край свій ми станем грудьми (В. Сосюра);

* Образно. Солдатами ми будемо довіку, Які б нас не покликали фронти! (І. Нехода);

// Те саме, що призва́ти.

На початку тридцятих років мене покликали в армію на перепідготовку (Т. Масенко).

Кли́кати / покли́кати на суд (до су́ду) див. кли́кати;

(1) Покли́кати до життя́ – дати поштовх до розвитку; збудити.

Шевченко вірив .. у невичерпні духовні можливості і силу народну, які треба тільки пробудити, покликати до життя, відродити і зрушити (із журн.).