покотити

ПОКОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док.

1. що. Штовхаючи якийсь округлий предмет, примусити його котитися у певному напрямі; почати котити.

Явдоха й узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход [схід] сонця, тричі перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця (Г. Квітка-Основ'яненко);

Дівчина покотила до хати гарбуза, він покотив другого (Ю. Мушкетик);

* У порівн. Щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку (Григорій Тютюнник);

// Примусити рухатися що-небудь, що має колеса.

Батіжок свиснув, конячка натяглася і покотила візок (І. Нечуй-Левицький);

Решетняк знов напружився, попхав, покотив з товаришами гармату далі (О. Гончар);

// Штовхнувши, вдаривши, звалити з ніг.

Як тріснув [баран] рогами, – Так старого [вовка] й покотив Догори ногами! (С. Руданський);

// перен., розм. Примусити відступити, швидко погнати (вороже військо і т. ін.).

Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі... (А. Головко);

– Покотили Денікіна в море! – Розстріляли в тайзі Колчака! (І. Гончаренко).

2. розм. Почати рухатися (про засоби пересування).

Карета покотила в панський двір (І. Нечуй-Левицький);

Поїзд свиснув і покотив далі, везучи резерви на південь (В. Кучер);

Автобус, випустивши клубок ядучого диму, повільно почав розвертатися – покотив з площі на вулицю (А. Дімаров);

// Поїхати, відправитися куди-небудь на чомусь.

Сказавши, аромат пустила [Венера], Васильки, м'яту і амбре, На хмарі в Пафос покотила (І. Котляревський);

Становий .. попрощався з Чіпкою.., сів на обивательські коні, покотив з Пісок (Панас Мирний);

Мотоцикл рвонув, і Шурка покотив (Ю. Смолич);

// Піти, побігти куди-небудь; помчати.

Діти .. знялися з місця і покотили вулицею (М. Коцюбинський).

3. кого, розм. Повезти кого-небудь на чомусь.

Покотити дитину в колясці.

4. що. Почати пересувати, переміщати що-небудь (про течію, вітер і т. ін.).

На край світа Билину море покотило Та й кинуло на чужині (Т. Шевченко);

Тумани покотив Вітер в ранок молодий (П. Усенко);

Осінь роздягне посадки, .. завійниця покотить мряку полями (О. Гончар);

// Почати поширювати у просторі (звуки, запахи і т. ін.).

* Образно. Далеко десь раптом постріл розлігся, й луна покотила його по байраках та горах (М. Старицький);

// перен., розм. Почати поширювати, розголошувати (чутки, вісті і т. ін.).

Хтось натякнув на Кузьму, і громада вже підхопила, покотила по всьому вигону його неславу, закидала грязюкою його опорочене ім'я (Л. Яновська).

5. розм. Те саме, що покоти́тися¹ 5.

Маленька річечка, що так тихенько йшла, Заклекотіла, заревла І через греблю покотила (Є. Гребінка);

Все те [їжа] збудило у Власова смак, аж слина в його покотила (Панас Мирний).

◇ (1) [І] го́ри покоти́ти – управитися з будь-якою, навіть найважчою роботою, з найскладнішими завданнями.

Коли б то Йван схаменувся Та з Дону вернувся! Я б ні о чім не тужила Й гори б покотила! (Укр. поети-романтики..);

“От якби мені ті гроші, я б і гори покотила!” – подумала вона [сицилійка] і пішла вже далі (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо);

Коти́ти / покоти́ти бо́чку див. коти́ти;

(2) Хоч покоти́, зі сл. нема. – абсолютно, зовсім.

– Спробуй .. купити в нашому районі соснову або дубову дошку! Нема ніде, хоч покоти (П. Автомонов).