покотитися

ПОКОТИ́ТИСЯ¹, очу́ся, о́тишся, док.

1. Обертаючись, почати пересуватися в певному напрямі.

З-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки (І. Нечуй-Левицький);

– Що то ти робиш, Івасю? – озвався дід, вертаючись назад .. – Качаюся, – одказав і покотився по траві (Панас Мирний);

Покотився по зеленому полю футбольний м'яч, і замайоріли по полю різноколірні майки... (Остап Вишня);

// з кого – чого, на що. Звалитися.

Без міри пороху підсипає [козак Голота], Татарину гостинця у груди посилає: Ой, ще козак не примірився, А татарин ік лихій матері з коня покотився! (з думи);

Вода потекла на сонного Аврама Кириловича. Той з переляку покотився з стільця (Є. Кравченко);

// на що, на чому. Упасти в непритомному стані.

Прощай, моя Ма... – і не договорив [Василь], як вона зомліла й покотилась йому на руки (Г. Квітка-Основ'яненко);

Гуляє князь, гуляють гості; І покотились на помості... (Т. Шевченко).

2. розм. Почати рухатися (про засоби пересування).

Повозка покотилася не битим шляхом, а травою (Панас Мирний);

Трамвай брякнув дзвоником, заскреготів колесами й покотився далі (Л. Дмитерко);

// Піти, побігти куди-небудь (звичайно про когось товстого або невисокого).

Нових гостей примітила господиня хати і покотилася до них такою собі ошатною діжечкою: була кругленька і невеличка (В. Речмедін);

Від фігури м'ячами покотились хлопчаки, вигукуючи одно слово: – Їдуть, їдуть! (М. Стельмах);

// Почати швидко відступати, відходити назад (звичайно про війська).

Несподівано, мов грім серед ясного неба, ударила кіннота червоних, і кавалерія білих .. покотилася назад (П. Панч).

3. Почати рухатися по небосхилу (про небесні світила).

В людських хатах все було позатихає, все посне. Місяць зійде й покотиться геть-геть вгору (І. Нечуй-Левицький);

Он сонце покотилось, І все зазолотилось – Ставок, лужок, і хата, і верба... (В. Бичко);

// Швидко полетіти, упасти (про метеорити).

Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила (С. Васильченко).

4. Почати пересуватися, переміщатися під дією течії, вітру і т. ін.

Покотилась буйна хвиля На жовтий пісочок (М. Петренко);

Чорними ярами покотився білий туман (М. Коцюбинський);

Вогонь пригас, над жаром підійнявся і клубком покотився .. димок (С. Скляренко);

// Почати поширюватися в просторі (про звуки, запахи і т. ін.).

І сонце веселіше засяло, і пахощі з садків покотились хвилями (М. Коцюбинський);

Лунко покотилось міжгір'ями гучне іржання розсідланих коней (О. Гончар);

// перен., розм. Почати поширюватися, ставати відомим багатьом (про чутки, вісті і т. ін.).

– Гей-гей, до гурту – наших б'ють! – Покотився по селу бентежний згук (С. Васильченко);

І на диво, ці слова чоловіка весело покотилися по селу (М. Стельмах).

5. розм. Почати струмувати, потекти.

Скоро оце скресла крига, потанув сніг, із стріх закрапало, а з гір струмочки покотилися (Марко Вовчок);

Дощові води з гривами брудної піни покотилися ярами і вибалками до річки (Я. Гримайло);

У мене аж слина покотилася від згадки про м'ясо та про пиріжки (І. Багмут).

◇ [Аж] сли́на (сли́нка) [з ро́та (по губа́х)] ко́титься (тече́, набіга́є і т. ін.) / покоти́лася (потекла́, набі́гла і т. ін.) див. сли́на;

Голова́ злеті́ла (впа́ла, покоти́лася і т. ін.) [з плече́й (з плеч, з пліч)] див. голова́;

Голова́ лягла́ (полягла́, покоти́лася і т. ін.) див. голова́;

Коти́тися / покоти́тися уни́з див. коти́тися¹;

Ко́тяться / покоти́лися дрібні́ (рясні́, пеку́чі і т. ін.) сльо́зи [гра́дом] див. сльоза́;

Ма́ло (ледь, ле́две і т. ін.) не ло́пнути (не покоти́тися [по́котом], не па́дати і т. ін.) від (зі) смі́ху (від ре́готу) <�Ма́ло не поло́пати зо смі́ху > див. ло́пати¹;

(1) Хоч покоти́ся – дуже чисто, начисто.

“Ви вже, татусю, своє одробили, годі вам поратись”. Та й попорає [Василь], і повичищає всюди, двір вичистить, вимете, хоч покотись (Ганна Барвінок).

ПОКОТИ́ТИСЯ², о́титься, док.

Народити малят (про овець та деяких інших тварин).