покінчити

ПОКІНЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док.

1. що (заст.) і без прям. дод. Завершити, закінчити що-небудь; довести до кінця.

Пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку (Г. Квітка-Основ'яненко);

Учора трупа Саксаганського покінчила грати у нас і поїхала в Харків (Панас Мирний);

Тільки не відкладай надовго вияснення сеї справи, бо мені хтілось би покінчити з нею скоріш (Леся Українка);

Коли покінчили зі стравою, Ремо подякував і попрохав кальяну (Олесь Досвітній);

Покінчивши з цим питанням, перейшли до поточних справ (А. Головко);

Покінчивши з загорожами, молодий господар взявся до роботи (Григорій Тютюнник);

// Витратити до кінця.

Гострий запах паленої сірки ще не вивітрився, .. хоча з сьогоднішньою порцією сірників Кузьма Іванович давно покінчив (С. Голованівський).

2. що (заст.) і без прям. дод. Ліквідувати що-небудь, позбутися чого-небудь.

Народ потягся до книжки, до світла, прагнучи якнайшвидше покінчити .. з неписьменністю і темрявою (І. Цюпа);

Томашівський визнає, що в особі Данила “зійшла до гробу одна з найідеалістичних постатей української історії; розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енегргійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального громадського розвитку (з наук. літ.);

// Покласти край чомусь, припинити тривання чого-небудь.

Щоб покінчити муки, Лазар чіплявся за ноги, витягував тіло (М. Коцюбинський);

Не раз мені здавалося, що з літературою я покінчив назавжди. Я занадто стомлювався фізично й морально, щоб мати змогу перевтілюватися в персонажів ще не написаних творів, а згадувати свої колись написані книжки було недоцільно й боляче (Б. Антоненко-Давидович);

Коли на них міцно налягав сон, вони замовкали, дрімаючи, а в цей час недремні мовчки затісувалися в чергу, щоб скоріше просунутися до жомових ям і покінчити із оцим безконечним, безнадійним чеканням (Григорій Тютюнник).

3. без прям. дод., з ким, розм. Позбавити життя, убити когось; знищити.

Так він і впав. З ним покінчили одразу (М. Коцюбинський);

Він спрямував коня на Іванка і хотів одним ударом покінчити з ним (А. Хижняк).

4. без прям. дод., на чому. Прийняти якесь рішення.

Так сперечались довгенько І на тому покінчили, Щоб робити звичайненько Їм обом, як перш робили (П. Грабовський);

На тім і покінчили, що .. поговорить іще зо Славком про батька (Л. Мартович).

◇ Кінча́ти / кінчи́ти (покінчи́ти) раху́нки див. кінча́ти;

(1) Покінчи́ти з собо́ю – позбавити себе життя, вчинити самогубство.

І саме тому, що – на випадок катастрофи – у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці (О. Гончар).