1. Фразеологічний словник української мови

покінчити

покі́нчити з собо́ю. Позбавити себе життя, вчинити самогубство. І саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці (О. Гончар).

Джерело: Фразеологічний словник української мови на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. покінчити — -чу, -чиш, док. 1》 перех. (заст.) і неперех. Завершити, закінчити що-небудь; довести до кінця. || Витратити до кінця. 2》 перех. (заст.) і неперех. Ліквідувати що-небудь, позбутися чого-небудь. || Покласти край чомусь, припинити тривання чого-небудь. Великий тлумачний словник сучасної мови
  2. покінчити — покінчи́ти дієслово доконаного виду Орфографічний словник української мови
  3. покінчити — ПОКІНЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док. 1. що (заст.) і без прям. дод. Завершити, закінчити що-небудь; довести до кінця. Пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку (Г. Словник української мови у 20 томах
  4. покінчити — ЗАКІ́НЧИ́ТИ (довести що-небудь до кінця, до завершення), КІНЧИ́ТИ, СКІНЧИ́ТИ, ПОКІНЧИ́ТИ, ДОКІНЧИ́ТИ, ЗАВЕРШИ́ТИ, ДОВЕРШИ́ТИ, ВИ́ВЕРШИТИ, ПОВЕРШИ́ТИ розм., ПОРІШИ́ТИ розм., УКІНЧИ́ТИ діал.; ВИ́КІНЧИТИ (обробивши, відшліфувавши). — Недок. Словник синонімів української мови
  5. покінчити — ПОКІНЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док. 1. перех. (заст.) і неперех. Завершити, закінчити що-небудь; довести до кінця. Пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку (Кв.-Осн. Словник української мови в 11 томах
  6. покінчити — Покінчи́ти, -чу́, -чи́ш гл. Окончить, закончить. Словник української мови Грінченка