полк

ПОЛК, по́лку і полка́, ч.

1. Військова одиниця з самостійним управлінням і господарством, яка входить переважно до складу дивізії або бригади.

З кріпосної брами вилетів гусарський полк, краса всіх кінних полків (О. Довженко);

Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів (А. Головко);

Самієвський полк працював ревно, спокійно й діловито, як величезна майстерня (О. Гончар);

// розм. Місце розташування цієї одиниці.

[Кузьма:] Іди у полк... Підготуй хоч кілька чоловік з своєї роти... (О. Корнійчук);

Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах (О. Гончар).

2. тільки мн., поет. Військо, армія.

То ж ви [Святославенки] теє лихо збудили, Що батько ваш, Святослав київський, приспав, Як грізно тіпав Половців своїми хоробрими полками (Панас Мирний);

Полки змітаючи ворожі, ти [Вітчизна] перемогу здобула (М. Рильський);

* Образно. Лаштуючися відлітати, Щороку сині ластівки Край нашої, мій друже, хати Шикують на дроту полки (М. Рильський);

* У порівн. Внизу стояли могутні дерева, наче вишикувані полки, готові в кожну мить піти на штурм голих верхів (М. Томчаній).

3. кого, чого, перен. Велика кількість кого-, чого-небудь.

А там кварталами Берліна ідуть, ідуть робітники... підвів рейхстаг ворожі стіни і жандармерії полки (В. Сосюра).

4. На Україні в XVI–XVIII ст. – військова й адміністративно-територіальна одиниця.

По городам [городах] всяк полк назвався, По шапці всякий розличався [розрізнявся], Вписали військо під ранжир (І. Котляревський);

– От і давай ділити по полках Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть (П. Куліш).

(1) Сторожови́й полк – на Русі Х-XVII ст. – кінний загін, що прикривав основні сили й здійснював розвідку.

За “великим полком” стояв “сторожовий полк” (кіннота князя Димитрія) (з навч. літ.).