попалити

ПОПАЛИ́ТИ, палю́, па́лиш, док., що.

1. Знищити вогнем багато чого-небудь, багатьох.

– Якщо ми все попалимо, вони зрозуміють, що тебе попередили про трус, і підозра впаде на Карла Івановича, (З. Тулуб);

В оселі озвалася сумовита чумацька пісня про солов'я, який звив гніздечко в лужку, вивів діток, а їх попалив безжалісний вогонь (М. Стельмах);

// перен. Обпоївши горілкою, призвести до важкого стану або до смерті багатьох.

– Людей опоїв [Чіпка], горілкою попалив... Каторжний! розбишака! (Панас Мирний).

2. Використати з метою опалення або освітлення що-небудь поступово.

Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч (Г. Квітка-Основ'яненко);

Уже й хату розкидали [люди] І сволок з словами На угілля попалили!.. (Т. Шевченко);

– Та попалила [дерево на хату] взимку потроху, бо опалу не було, –сказала Олена (І. Нечуй-Левицький).

3. Знищити спекою або посухою (посіви, городину і т. ін.).

Спека попалила майже всю розсаду.

4. Пошкодити що-небудь чимсь гарячим або їдким.

Карпо Чумак з бригадирами, усе пояснивши, слідкував, щоб не переливали угноєння, не попалили корінь (В. Кучер);

// Викликати опіки на шкірі вогнем, чим-небудь гарячим або їдким, дією вітру, проміння і т. ін.

Помер його батько. На фабриці тріснула форма, оббризкало його кипуче залізо, попалило (Мирослав Ірчан);

– Тьотя казала, щоб я не ходив у самих трусиках, бо попалю спину (О. Іваненко);

– Сонце, сонце! Красне та ласкаве, ти до всіх привітне та ясне! Нащо ж ти промінням попалило в чистім полі князеві полки? (Н. Забіла);

// у сполуч. зі сл. смага. Викликати сухість і шершавість губ (про внутрішній жар, спрагу).

– У мене щось в горлі пересохло, смага губи попалила... (Панас Мирний).

5. Палити якийсь час люльку, цигарку і т. ін.

Антон підійшов до шофера попалити руського тютюну (С. Чорнобривець).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me