попрохати

ПОПРОХА́ТИ, а́ю, а́єш, док.

1. кого, що, чого, про що і без дод., також з інфін. або із спол. щоб Звернутися до кого-небудь з проханням зробити щось, виконати якусь роботу або дати, подарувати чи позичити що-небудь; попросити.

Бачить Наум, що зовсім біда, .. побіг до сусіди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на поміч до Насті (Г. Квітка-Основ'яненко);

Приходжу [на вигін] – і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я – дав і мені... (Панас Мирний);

Він мав сьогодні їхати в город на ніч, та облишив, бо товариш із слободи попрохав на день коня (Б. Грінченко);

Я попрохав поштаря їхати ступою (М. Коцюбинський);

Матвій уже не міг відповідати їм. Рана мучила його. Він попрохав одвезти його додому (І. Микитенко);

// тільки з інфін. Запропонувати, звеліти кому-небудь зробити, виконати щось.

2. за кого. Поклопотатися за кого-небудь.

3. кого, що. Запросити кого-небудь до себе в гості.

Полагодивши, що треба було, пішов [Тихон] з синами і з батраками до церкви, найняв молебень, помоливсь богу і попрохав панотця до себе (Г. Квітка-Основ'яненко).

Попроси́ти (попроха́ти) благослове́ння див. попроси́ти;

(1) Попроха́ти до сто́лу – те саме, що Попроси́ти до сто́лу (див. попроси́ти);

Проси́ти (проха́ти) / попроси́ти (попроха́ти) ви́бачення (проба́чення, ви́бачити, проба́чити) див. проси́ти.

◇ (2) Попроха́ти сло́ва – те саме, що Бра́ти / взя́ти сло́во (див. бра́ти).

Він попрохав слова й почав свою одвітну промову (П. Тичина).