потакати

ПОТАКА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОТА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОТАКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.

1. Те саме, що підта́кувати.

– Ну, чого ж ти плутаєшся? – сміявся митрополит, – Адже ж Гегель був єретик? – Єретик, ваше високопреосвященство, – потакав Воздвиженський (І. Нечуй-Левицький);

За що ж, – хто-небудь попитає, – Зозуля Півня вихваляє? За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє (Л. Глібов);

За все життя вона була навчена змовчувати чоловікові, особливо тоді, коли його місило та гризло всередині, і добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати (Григорій Тютюнник);

Говорив більше Сашко, а Гриць зрідка потакував та дещо додавав до його розповіді (С. Добровольський);

Почувши цареву бесіду, вони [міністри] згідно потакнули головами (І. Франко);

– Не кохаєш ти моєї небоги, пане Максиме... І не приголубив як слід... – Еге, еге... – потакнув і Лава (П. Панч).

2. тільки недок., перен., рідко. Потурати кому-, чому-небудь.

– Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? (П. Куліш);

Тучинський мовчав. На його обличчі грала посмішка, що з'являється у дорослої людини, коли вона потакає витребенькам дитини (Олесь Досвітній);

Жінка у всім потакувала синові і готова була дати собі й око виймити [вийняти] за нього (І. Франко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

потакати

Значення в інших словниках