поталанити

ПОТАЛАНИ́ТИ, и́ть, док., безос., кому.

Щасливо скластися (про чиєсь життя, чиюсь долю); пощастити.

– Еге-ге! поталанило мені, – радіє старий. – На добру стежку вступив я, піду і далі по ній... (М. Коцюбинський);

А може, Карпові таки поталанило за океаном, і він збився там на хазяйство, живе в добрі та достатку? (С. Чорнобривець);

// Випасти на чиюсь долю (про успіх, сприятливий збіг обставин, щасливу нагоду тощо).

Отцю Данилові поталанило. Дзвоник на перерву прозвучав саме тоді, коли в нього вичерпався весь запас слів (С. Добровольський);

– Якщо Розенбергу і цього разу не поталанить, то за це я з вас спитаю (Ю. Шовкопляс);

– Вийшли [з лісу] вдвох, а прийшов я один. Мій товариш загинув. Хороший хлопець був, не поталанило (Ю. Бедзик);

// з ким – чим, у чому, на кого. Виявитися вдалим, успішним (про вибір, придбання чогось і т. ін.).

Не поталанило йому і з дружиною. До всіх підозр і припущень долучилися ще й жіночі капризи... (Іван Ле);

// з інфін. Спромогтися здійснити якийсь намір, досягти чогось (про того, хто докладає зусиль для виконання певної дії); удатися.

– А як йому поталанило з Сибіру втекти? Хіба там охорони не було? (П. Кочура);

// Виграти в азартній грі.

Дивлячись на програші та виграші інших, хлопець поступово проймався дивною, непояснимою певністю, що йому поталанить (О. Гончар).