привикати

ПРИВИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИВИ́КНУТИ і рідко ПРИВИ́КТИ, кну, кнеш, док., розм.

1. до кого – чого, з інфін. і без дод. Звикати до певного заняття, привчатися щось робити, поводитися певним чином і т. ін.

Привикайте, чорні очі, самі ночувати, Нема ж мого миленького, ні з ким розмовляти (з коломийки);

– Я вже одвикла, щоб на мене робили, та власне й не привикала ніколи (Леся Українка);

– Я оце з місяць тому заніс твоєму Петрику четверо півників. Хай змалку привикає до птиці (М. Стельмах);

Трясе цап бороду, бо так привик змолоду (прислів'я);

– Батьку мій рідний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком! (П. Куліш);

За свій вік дід привик до частих гостей (В. Гжицький);

* Образно. Славна кобза твоя неспокійна була, Не привикла без діла сидіти (Панас Мирний).

2. Призвичаюватися, пристосовуватися до кого-, чого-небудь; звикатися.

Живуть [Данило та Наталя] уже з півроку. Все молода не привикає (Марко Вовчок);

– Привикай, серце, до чужого села, до нової рідні (І. Нечуй-Левицький);

Ой гірко Марусі Матусю лишати, До свекора, до свекрухи Ой та й привикати (Л. Забашта);

– Не плач, моє серденько: привикнеш, дак житимеш за мною не згірш, як і за гетьманом (П. Куліш);

Аж закашлялася [газдиня] від диму і довший час не могла нічого розібрати в сизих хмарах .. Потім очі привикли, почала шукати отамана (Г. Хоткевич);

Горпина так привикла до цього, що Яковець такий, а Петрусь зовсім інший, що якби було інакше, здивувалась би сама (Грицько Григоренко);

[Катерина:] Він привикнути не зможе до життя такого (С. Голованівський);

// Почувати прихильність до кого-, чого-небудь.

До мене так привикло [дитя], що й матері не знало; було жінка стане надівати йому сороченьку, то воно од неї і рученятами і ноженятами (О. Стороженко);

Та невже насправді він так... привик до Христини?... Левко й тепер не хотів собі признатися, що до нього прийшло кохання (М. Стельмах).

(1) Не привика́ти кому – те саме, що Не звика́ти (див. звика́ти).

Ні Пилипові, ні Прісьці не привикати до лайки (Панас Мирний).