промоклий

ПРОМО́КЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. до промо́кнути; змоклий.

– Дідусю! Дайте-бо мені весельце, далебі я швидше од вас справлю човен у затишок! – пильно попрохала вже тремтяча, промокла до самого тіла, дівчина (Л. Яновська);

Смереки жалісно стогнали, Наскрізь промоклі в темній пущі (І. Франко);

Пізно вночі змучена, перехвильована, промокла ледь не до сорочки Надійка дісталася до гуртожитку (В. Козаченко);

В блискучому, наскрізь промоклому “непромокальному” пальті й кашкеті стояв Бутаков на містку, міцно вп'явшись руками в поручні (З. Тулуб);

Він допізна сидів у коноплях, Мов уперше вступив у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить (Л. Костенко);

* Образно. Чуєш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклі від сліз, пролитих за вбитими тобою, сліз жіночих і дитячих, сліз землі, неба і самого Бога (П. Загребельний);

Це – не будинок, це – скриня, .. зроблена з каміння, старого промоклого слізьми каміння. А вся ця скриня поділена на клітки, схожі одна на одну, як один арештантський халат на другий (В. Винниченко).

2. у знач. прикм. Мокрий, вологий.

Повернув [Ягнич] гуцулові промоклу його плащину, подякував (О. Гончар);

* Образно. [Вони] розтанули в промоклій непровиді (Микола Чернявський).

◇ (1) Промо́клий до кісто́к (кісточо́к, ни́тки, ни́точки) – дуже або наскрізь мокрий.

Промоклий до кісточок попросив [він] у когось сокиру, вирубав кілька берестових паколів у буйнолистій гущині й почав забивати у водозливах, що тягнуться до крутояру (Микола Чернявський);

Промоклий до нитки, з забрьоханими чобітьми, втомлений і змарнілий, він переступив поріг рідної хати (П. Колесник);

Уже смеркало, коли Клим, до ниточки промоклий, брудний і зголоднілий, вибрався, нарешті, з долини і опинився на вулиці якогось хутора (Я. Гримайло).