пустиня

ПУСТИ́НЯ, і, ж.

1. Те саме, що пусте́ля.

Завиє голодний Звір в пустині, і повіє Ураган холодний (Т. Шевченко);

Вузенька стежка, ледве помітна, як слід дикого звіра, щезала часом серед кам'яної пустині або ховалась під виступом скелі (М. Коцюбинський);

Дівчинка розгляділа, що то повільно проходить пустинею караван верблюдів (О. Іваненко);

За мить набіг новий подув з пустині (Н. Королева);

Я ще живу в моїй омані Під бурями жаги та сумнівів-борінь, Як свіжий острівець між водяних пустинь У неогляднім океані (М. Зеров);

Пересувалась [війна] з місця на місце, лишаючи за собою повно гробів і зриту гранатами пустиню (Н. Кобринська);

Підійти до берега десь, де нікого немає, де зовсім порожньо, ьтихо... Вгорі небо, а навкруги – ніч, пустиня (В. Підмогильний);

– Тоді – чи правда ж? – у пустині, Вам, вихованцеві Москви, Була нелюба я... (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);

* У порівн. Небо – глухе, як пустиня, німе та холодне, як камінь (Панас Мирний);

– Я тільки байдужості боюся, бо вона – як пустиня. – Як пустиня, кажеш? – повторила мотря. – Так тоді знай, що ти байдужий до мене, – поміж нами пустиня (Б. Лепкий).

2. заст. Запустіння.

На усю садибу їх .. пала пустиня (Марко Вовчок);

Не стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня (І. Нечуй-Левицький).

3. діал. Пустир.

Було воно [віконце] над землею і виходило на пустиню, засмічену, колючим бур'яном зарослу (С. Васильченко).