розгублений

РОЗГУ́БЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. до розгуби́ти.

Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитий білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди (О. Гончар);

// у знач. прикм.

Сьогодні, коли перечитую ті розгублені, пожовклі листочки, здається іноді, що не я те переживала (Уляна Кравченко);

Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві (С. Васильченко);

Корній Іванович згадує свою далеку молодість, розгублену по економіях, по чужих нивах, коло чужого добра (І. Кириленко);

// розгу́блено, безос. пред.

Розгублено по кримських дорогах, скинуто в море грізну артилерію, якою їх [врангелівців] так щедро постачали союзники (О. Гончар).

2. у знач. прикм., перен. Який розгубився, втратив спокій, холоднокровність, рівновагу, рішучість від хвилювання, страху, сорому і т. ін.

Першої миті розгублений, приголомшений Тихозоров не знав, що робити (О. Донченко);

Посеред кімнати стояла розгублена Жаннет, здивований Вікто́р і якийсь чужий хлопчик років дванадцяти (О. Іваненко);

// Який виражає розгубленість.

Йон дивився розгубленим поглядом, на Маріцциному обличчі блукав якийсь загадковий усміх (М. Коцюбинський);

– Не лютися, зараз вийду, – озвався з-за дверей винуватий, розгублений голос (А. Шиян).

Розгу́блена мо́лодість див. мо́лодість.

◇ (1) Розгу́блені слова́ (д) див. розгу́блювати.