1. Словник української мови у 20 томах

розлучник

РОЗЛУ́ЧНИК, а, ч., розм.

Той, хто розлучає або розлучив кого-небудь із кимсь.

– Промов слово, скажи, хто розлучник наш? (Г. Квітка-Основ'яненко);

[Дмитро:] Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася..! (М. Старицький).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. розлучник — розлу́чник іменник чоловічого роду, істота розм. Орфографічний словник української мови
  2. розлучник — -а, ч., розм. Той, хто розлучає або розлучив кого-небудь із кимсь. Великий тлумачний словник сучасної мови
  3. розлучник — Розлу́чник, -ка; -ники, -ків Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  4. розлучник — РОЗЛУ́ЧНИК, а, ч., розм. Той, хто розлучає або розлучив кого-небудь із кимсь. — Промов слово, скажи, хто розлучник наш? (Кв.-Осн., II, 1956, 419); [Дмитро:] Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася ..! (Стар., Вибр., 1959, 192). Словник української мови в 11 томах
  5. розлучник — Розлучник, -ка м. Разлучитель. Допоможи мені, моцний Боже, розлучника вбити, най не ходить, де я ходжу дівчину любити. Чуб. V. 385. Словник української мови Грінченка