розраювати

РОЗРА́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗРА́ЯТИ, а́ю, а́єш, док., кого, розм.

1. також що. Висловлюючи співчуття, заспокоювати, розвеселяти кого-небудь.

Ніхто її не втішав, не розраював. Бо йшлося про важливіше (П. Загребельний);

Андрій навмисне звів розмову на жарт, щоб якось розраяти Галину Львівну (О. Гуреїв);

Максим стояв .. і не знав, що сказати Насті, як розраяти, втішити її (І. Цюпа);

Лист виходив довгий. Та і як його кількома рядками розраяти ту людську тугу? (М. Олійник).

2. Умовляти кого-небудь відмовитися від якоїсь дії, якогось наміру, вчинку; не радити щось робити.

Мати не стала розраювати Олю, а може, не хотіла позбавляти її останньої надії (Л. Юхвід);

Мокій весь вечір просидів у самотині в степу під валом форпосту, а тоді вирішив податися в розшуки Лавріна. Й хоч як його розраювали запорожці, не здався (Ю. Мушкетик);

– Ото ще будете за ним плакати! – спробувала розраяти матір Оленка (П. Козланюк);

Маковей уже був зохотився на міньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця (О. Гончар).

◇ (1) Розра́яти се́рце (ду́шу) – заспокоїтись, розвеселитись, дістати, знайти душевний спокій.

Ой як часом хотілося старій погомоніти з живою душею, почути слово ласкаве, серце своє розраяти (Б. Антоненко-Давидович);

Щоб одірватись від сумних думок і хоч трохи розраяти душу, Шурабуря став перебирати в пам'яті давноминулі літа дитинства і юнацтва (Б. Антоненко-Давидович).