самотньо

САМО́ТНЬО.

Присл. до само́тній.

Росла собі [липа] самотньо в степу (Григорій Тютюнник);

Без товариства, без ласки, привіту виростала дурненька Солошка, самотньо (Панас Мирний);

Живу самотньо в невеликій хаті (М. Рильський);

Розчулена бабця кінчиком хустки витерла сльозу: “Страшно померти так, щоб ніхто не знав. Неподалік на хуторі живе самотньо чоловік, раз був заслаб, бо я пішла і все боялась, аби нічого такого не трапилося, бо навіть не знаю, до кого йти і що просити” (з газ.);

// у знач. присудк. сл.

Скрізь було глухо, каламутно, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в'язали з світом село (М. Коцюбинський);

Самотньо у лісі! ні скрипу гарби, Ні співу дівчат... (І. Нехода).