свербіти

СВЕРБІ́ТИ, би́ть, недок.

1. Відчувати свербіж (про тіло і його частини).

Борода свербіла після голення (М. Коцюбинський);

Свербить спина тая, що немає сил терпіти (О. Копиленко);

– Очі мої під пов'язкою неймовірно свербіли (Ю. Яновський);

// безос.

Кропиву ми викопували з корінням і складали в купу. Пожалили руки, дуже свербіло (О. Донченко);

// Викликати відчуття свербежу (про рани, що загоюються, прищі і т. ін.).

Ще свербіли Від панських буків синяки (І. Франко);

Гноянки свербіли.., Солоха їх чухала, роздирала (Панас Мирний);

– Шрами й досі сверблять (С. Добровольський);

// рідко. Давати відчуття тупого болю; нити.

Зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, .. аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти (М. Коцюбинський).

2. безос., з інфін., перен., розм. Дуже хочеться щось зробити.

Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами (Григорій Тютюнник);

Данькові давно вже свербіло майнути .. десь аж на саме верхів'я, повоювати з граками (О. Гончар).

3. перен., розм. Викликати хвилювання, тривогу; бентежити; непокоїти.

Знов та й знов повертались [дівчата] до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів (О. Ільченко).

◇ [Аж] ву́ха в'я́нуть (свербля́ть) <[Аж]> воло́сся в'я́не> див. ву́хо;

[Аж] ру́ки свербля́ть / засвербі́ли див. рука́;

Доло́ня сверби́ть див. доло́ня;

(1) І [за ву́хом] не сверби́ть кому, у кого – кому-небудь байдуже, однаково, нема діла до чогось; хтось не турбується ні про що.

Мірошник спить та спить. Вода ж біжить... Хомі й за вухом не свербить (Л. Глібов);

А отже громада каже, що буде жаліться – ще лукавіше додав писар. – Нехай! Мені те й не свербить (Б. Грінченко);

Стрункий, біло-рожевий юнак, якому й за вухом не свербіло від болісних роздумів батька, тим часом стояв з гребінцем у руці перед трюмо (І. Волошин);

– Виходить, що цілісінька свиня зникла з свинарні серед білого дня, а нікому й за вухом не свербить (С. Добровольський);

Но́ги (п'я́ти) свербля́ть див. нога́;

Почу́хатися (почу́хати), де [й] не сверби́ть див. почу́хатися;

(2) Сверби́ть на кінці́ (на кі́нчику) язика́ кому, у кого – кому-небудь дуже хочеться розповісти щось.

По розпалених обличчях молдуван [молдаван] видко було, що якась цікава новина свербить їм на кінці язика (М. Коцюбинський).