свербіти
СВЕРБІ́ТИ, би́ть, недок.
1. Відчувати свербіж (про тіло і його частини).
Борода свербіла після голення (М. Коцюбинський);
Свербить спина тая, що немає сил терпіти (О. Копиленко);
– Очі мої під пов'язкою неймовірно свербіли (Ю. Яновський);
// безос.
Кропиву ми викопували з корінням і складали в купу. Пожалили руки, дуже свербіло (О. Донченко);
// Викликати відчуття свербежу (про рани, що загоюються, прищі і т. ін.).
Ще свербіли Від панських буків синяки (І. Франко);
Гноянки свербіли.., Солоха їх чухала, роздирала (Панас Мирний);
– Шрами й досі сверблять (С. Добровольський);
// рідко. Давати відчуття тупого болю; нити.
Зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, .. аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти (М. Коцюбинський).
2. безос., з інфін., перен., розм. Дуже хочеться щось зробити.
Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами (Григорій Тютюнник);
Данькові давно вже свербіло майнути .. десь аж на саме верхів'я, повоювати з граками (О. Гончар).
3. перен., розм. Викликати хвилювання, тривогу; бентежити; непокоїти.
Знов та й знов повертались [дівчата] до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів (О. Ільченко).
◇ [Аж] ву́ха в'я́нуть (свербля́ть) <[Аж]> воло́сся в'я́не> див. ву́хо;
[Аж] ру́ки свербля́ть / засвербі́ли див. рука́;
Доло́ня сверби́ть див. доло́ня;
(1) І [за ву́хом] не сверби́ть кому, у кого – кому-небудь байдуже, однаково, нема діла до чогось; хтось не турбується ні про що.
Мірошник спить та спить. Вода ж біжить... Хомі й за вухом не свербить (Л. Глібов);
А отже громада каже, що буде жаліться – ще лукавіше додав писар. – Нехай! Мені те й не свербить (Б. Грінченко);
Стрункий, біло-рожевий юнак, якому й за вухом не свербіло від болісних роздумів батька, тим часом стояв з гребінцем у руці перед трюмо (І. Волошин);
– Виходить, що цілісінька свиня зникла з свинарні серед білого дня, а нікому й за вухом не свербить (С. Добровольський);
Но́ги (п'я́ти) свербля́ть див. нога́;
Почу́хатися (почу́хати), де [й] не сверби́ть див. почу́хатися;
(2) Сверби́ть на кінці́ (на кі́нчику) язика́ кому, у кого – кому-небудь дуже хочеться розповісти щось.
По розпалених обличчях молдуван [молдаван] видко було, що якась цікава новина свербить їм на кінці язика (М. Коцюбинський).
Значення в інших словниках
- свербіти — свербі́ти дієслово недоконаного виду Орфографічний словник української мови
- свербіти — (в горлі) лоскотати; НЕОС. П. кортіти; ЖМ. бентежити, непокоїти; (під серцем) нити. Словник синонімів Караванського
- свербіти — -бить, недок. 1》 Відчувати свербіж (про тіло і його частини). || безос. || Викликати відчуття свербежу (про рани, що загоюються, прищі і т. ін.). || рідко. Давати відчуття тупого болю; нити. Великий тлумачний словник сучасної мови
- свербіти — Бить, недок. Бути терміново необхідним. Тобі що, свербить? Чого дзвониш о третій ночі? Словник сучасного українського сленгу
- свербіти — (аж) ву́ха в’я́нуть (свербля́ть) у кого, рідше кому і без додатка. Кому-небудь неприємно, гидко чути, слухати що-небудь. Говорять увесь час (галичани-емігранти) по-російськи, але з таким “акцентом”, що.. Фразеологічний словник української мови
- свербіти — Свербі́ти, -блю́, -би́ш, -бля́ть Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- свербіти — СВЕРБІ́ТИ, би́ть, недок. 1. Відчувати свербіж (про тіло і його частини). Борода свербіла після голення (Коцюб., І, 1955, 40); Свербить спина тая, що немає сил терпіти (Коп., Лейтенанти, 1947, 5); — Очі мої під пов’язкою неймовірно свербіли (Ю. Янов. Словник української мови в 11 томах
- свербіти — Свербіти, -блю, -биш гл. Зудѣть, чесаться. Свербить долоня проти чогось. Ном. № 306. Ви мені і за вухом не свербите — мнѣ до васъ дѣла нѣтъ, я совершенно къ вамъ равнодушенъ. Мир. Пов. I. 159. Словник української мови Грінченка