скалка

СКА́ЛКА, и, ж.

1. Відколотий, відбитий шматок чого-небудь твердого; осколок.

Чарка впала додолу й розбилась на скалки (Леся Українка);

На лобі глибока рана: різонуло, мабуть, великою скалкою розбитої шибки (Ю. Шовкопляс);

Із рюкзака гранчасту скалку сизу бере геолога рука (І. Гончаренко);

* Образно. Перед їхніми очима розбилося на скалки життя, яке ще вчора здавалося досить тривким (П. Загребельний);

// Осколок снаряда, бомби і т. ін.

Часами тільки бомба огнева Могильну тишу розбивала гучно І всіх навколо ранила скалками (Леся Українка);

На подвір'я падали скалки від снарядів (П. Панч);

// чого, що, рідко. Те, що збереглося від минулого; залишки, уривки чого-небудь.

Вони міцно потиснули руки і якийсь час стояли мовчки, заглядаючи один одному в очі, відновлюючи в своїй пам'яті скалки минулого (Н. Рибак).

2. Тонка тріска, перев. сухого дерева.

Стара мати вигорнула з печі жарину, притулила до жарини скалку .. й засвітила каганець (І. Нечуй-Левицький);

Наготувала [Марія] на вечір паливо для груб. Внесла раз і другий. Присіла біля груби й колола скалки до підпалу (С. Тудор);

Нестерчук старанно підкладає в пічку смолянисті скалки (Ю. Збанацький);

* У порівн. Офіцер був тонкий, як скалка (Іван Ле);

// Така тріска, якою освітлювали хати в давнину; лучина.

Уночі, як скалка догоряла, я Артемові кошулю вишивала (М. Драй-Хмара);

Федоська запалила і поставила на припічку, під комином, тріскучу скалку (М. Олійник).

3. Тонка, гостра трісочка, гострий осколок металу, скла і т. ін., які застряли у шкірі, в тілі; скабка.

Сільська дячиха аж позеленіла, побачивши, кому вона дала дорогу .. Схилилася і почала мовби щось виколупувати з-помежи пальців – от їк би [наче] скалку, чи що (Г. Хоткевич);

– Романе, ти додому? – запитав біля сторожки Юрій Дзвонар, витягаючи з пальця глибоко загнану скалку (М. Стельмах).

4. Тонкий загострений довгастий кристал льоду, інею тощо.

Мороз .. – аж скалки скачуть, аж кипить! (Панас Мирний);

Показати б Наталці оцей – в інеї – ліс .. І торкати його не можна: здається, зачепи одну оту крайню гілку, – і весь ліс захрущить, осиплеться вмить, розкришиться на скалки (О. Гончар);

Мороз – аж скалки літали в повітрі і різали обличчя, легені (Іван Ле);

Ясний повний місяць лив на землю блакитно-срібне світло, повітря грало міріадами скалок, немов кипіло від морозу (А. Хорунжий).

5. перев. мн. Яскраві відблиски світла, звичайно на воді; полиски.

На бистрині блискучі скалки неначе бігали по воді, блищали, лисніли, миготіли (І. Нечуй-Левицький);

Грою місячних розсипаних огнів Переливалася одна по другій скалка (М. Рильський, пер. з тв. А. Міцкевича);

* Образно. Зорі... Зорі... Ой, скільки зір! Тремтять у небі синьому, сиплють скалки на зрошені левади, на луки.., (А. Головко);

* У порівн. Коні були гладкі, тонконогі, з сухими мордами, а шерсть вилискувала, як скалки на воді (П. Панч);

// Найдрібніші частинки речовини, що горить або жевріє; іскри.

З груби скалки скачуть (Сл. Б. Грінченка).

6. перев. мн. Краплі жиру на поверхні рідини.

В тарілках парувала запашна з янтарними скалками юшка (Ю. Збанацький);

* У порівн. В їх круглих очах, що плавали на лиці, як скалка сала у юшці, світилась передсвяточна радість (М. Коцюбинський).

7. розм. Те саме, що більмо́.

Увійшов отець Єремія, сухий, як опеньок, низькоокий, ще й видроокий, з скалкою на одному оці (І. Нечуй-Левицький).

8. Деталь прядки на верхньому веретені.

Обірвалась рівниця при прядінні чи залишилась її частка на скалці – все йде в угар (з газ.).

9. діал. Скойка.

10. діал. Кремінь у рушниці.

Курок ценькнув о скалку, підсипка саркнула [зашипіла], но не вистрілило (І. Франко).

◇ (1) Як (мов і т. ін.) ска́лка на о́ці (скалки́ на оча́х) [бу́ти (сиді́ти)] – те саме, що [Як (мов, ні́би і т. ін.)] більмо́ (більмо́м) на (в) о́ці (див. більмо́).

– Я й кажу, – гудів Кособудський, як дзвін на сполох, – що це сміття сидить у нас, як скалки на очах (З. Тулуб).