скрикувати

СКРИ́КУВАТИ, ую, уєш і рідко СКРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СКРИ́КНУТИ, ну, неш, док.

1. Раптово, уривчасто видавати крик.

Нагорювавшися та наболівшися, .. спала [мати] невпокійним сном – то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала (Марко Вовчок);

– Ой! – злякано скрикують жінки і разом втискуються у хвіртку (М. Стельмах);

Ось крізь сон один скрикає Лячно, різко так: Навіть в сні його лякає Газдівський кулак! (І. Франко);

Юрій глянув униз і радісно скрикнув (В. Собко);

// Видавати голосні, пронизливі звуки (про тварин, птахів).

Лише де-не-де спросоння скрикувала самотня сорока (О. Десняк);

Низько над нами, враз пролетівши, скрикнув птах (П. Тичина);

// перен. Гучно, пронизливо густи, свистіти час від часу (про гудок, сирену і т. ін.).

За розчиненим вікном вирувало місто, скрикували сирени автомашин (О. Донченко);

Десь поблизу – безперестанку скрикують гудки кранів і паровозів (Яків Баш);

Десь за хатою глухо скрикувала коса, котрій виклепували гостре жало (Ю. Мушкетик);

Місто спало .. А вранці знов скрикнуть бруківки й загримлять... (А. Головко).

2. Раптово, голосно говорити, вигукувати що-небудь.

– Здається, вона йде, Килино! – скрикує Параска. – Ти молодша, у тебе очі краще бачать – пізнавай, то не Зінька (Панас Мирний);

– Альошо! – скрикую я, на ходу припавши до воза (І. Цюпа);

– Ой Степане Васильовичу! – радісно і лячно скрикує Зося. – Це ви?! (М. Стельмах);

– Що се ти, дурню, наробив! – скрикнула Хвеська. – Нащо ти порізав жупанок? (О. Стороженко);

– Правда? – радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки (Григорій Тютюнник).