спалювати

СПА́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., СПАЛИ́ТИ, спалю́, спа́лиш, док., кого, що.

1. Піддавати дії вогню, знищувати вогнем.

Я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався (Леся Українка);

У двір вскочило два хлопці й .. закричали разом: – Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають. Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять... (М. Коцюбинський);

Відразу після збирання врожаю треба спалити стерню (з наук. літ.);

* Образно. Чого боятись, коли найстрашніше пройшло крізь її серце вогнем і спалило там все? (М. Коцюбинський);

// безос.

– Років п'ять тому півсела громом спалило (Ю. Збанацький);

* У порівн. Оповідав [Сава], що двадцять років в Америці прожив, як у печі спалив (С. Чорнобривець);

// Витрачати на опалення, на освітлення і т. ін.

Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... (Панас Мирний);

// перен. Знищувати, руйнувати, розвіювати.

Горілка без вогню розум спалить (прислів'я);

Її душа озветься щирістю, яка спалить недовір'я... (М. Ю. Тарновський).

2. перев. док., розм. Знищити вогнем чиє-небудь майно (хату, будинок і т. ін.).

– Я йому [панові] такого пущу півня!.. – грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився .. – Схаменись! Його спалим, а через його й другі погорять... (Панас Мирний);

– Може, це Григор підпалив? – пошепки каже Микита Дудка. – Кажуть, він і пана Базилевича спалив, – погоджується Василь (П. Панч);

– Ну за віщо .. нас скривдили, роздягли? Чи ми спалили когось, чи хату обібрали, чи злочин який вчинили? (А. Шиян).

3. Висушувати, знищувати сильною спекою.

Це полудень спалює Пяндж і Гунд Ватрою зеніту (Л. Первомайський);

– Святий, огненний господине [сонце]! Спалив єси луги, степи (Т. Шевченко).

4. Обпікати вогнем або чим-небудь гарячим; обпалювати.

На світло сердега в вікно полетів, До свічки наткнувся, та й крильця спалив... (Я. Щоголів);

* Образно. [Маруся:] Ти вже боїшся й глянути на мене? Не бійся, не спалю тебе очима (В. Самійленко);

Від шаленого кружляння поморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко підтримав її рукою, спалив білозубою усмішкою (Григорій Тютюнник).

5. Виклика́ти відчуття, подібні до тих, які виникають від опіку (про дію морозу, вітру); обпікати;

// Спричиняти хворобливе відчуття жару, печії і т. ін.

І хоч Дніпро під боком, але спрага спалює людей (О. Гончар).

6. перен. Сильно діяти на кого-небудь, змушуючи зазнавати якогось гострого відчуття; завдавати моральних страждань; мучити.

Ревнощі оті, що спалювали хлопця не раз, – диму ж без вогню не буває!.. Сержант з полігона таки двічі проводжав її додому і навіть трішки подобався їй (О. Гончар);

Несвітський сором спалював Тіну, вона затулила обличчя долонями, схлипнула (Ю. Мушкетик);

// у сполуч. зі сл. душу, серце. Викликати важкі болісні переживання.

[Мессія:] Та що тобі спалило душу, жінко? [Міріам:] Не знаю, чи ненависть, чи любов (Леся Українка).