спобігати

СПОБІГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., рідко, СПОБІ́ГТИ, біжу́, біжи́ш, док.

1. кого, що. Настигати кого-, що-небудь; доганяти.

* Образно. Збігають мої молодощі марно, а й спобігти їх не можна вже... (А. Кримський);

// Знаходити кого-, що-небудь десь, в якомусь стані або захоплювати зненацька когось; заставати.

[Роман:] Мало не щонеділі бачу її в церкві, а ще ні разу не спобіг її так, щоб перестріти та поздоровкатись (М. Кропивницький);

– Уб'ю, як спобіжу в лісі, бо не лізь, – казав він [лісничий] спершу, поки був молодший і люди не знали гаразд його вдачі (Л. Яновська);

На розпити, де Тимоху спобігти можна, сказали, що в караульному приміщенні (А. Головко);

І батька жалувать не стану, Як на крадіжці спобіжу (І. Манжура);

// Те саме, що зустріча́ти.

– Задумує [Яків] уже земляний млин будувати .. Спобіг десь якогось німця. Той і нагадав йому про земляний млин... (Панас Мирний);

– Світ широкий – десь спобіжиш ласки в чужих людей, коли не догодив рідному батькові!.. (Л. Яновська);

// Вибирати зручний, підходящий момент для здійснення чого-небудь.

[Антон:] Коли ж то буде? [Оришка:] Як тільки спобіжу таку годину, що вони [батько] не будуть сердиті!.. (М. Кропивницький).

2. кого. Траплятися з ким-небудь (про горе, нещастя, хворобу і т. ін.).

[Суховій:] Про те, що повинно козака спобігти, краще мовчи, бо того не обминеш і не одвернеш (М. Кропивницький);

Вона, як, може, ніхто в селі, знала, що Гната спобігло велике родинне горе (І. Вирган);

// без прям. дод. Раптово наставати.

Тільки простелились на кручах перші зелені шовкові килимки, як спобігло нове лихо (Л. Юхвід).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me