співочий

СПІВО́ЧИЙ, а, е.

1. Стос. до співу, співів.

І де та міць моя, надії парубочі – Розбуркати співочим словом край..? (М. Старицький);

Співоча культура;

// Який складається із співаків, охоплює співаків.

Тільки після того, як на естраді почала шикуватися співоча капела, всі згадали, що тут має бути концерт (С. Васильченко);

Не було на Україні повіту, де б не організовувалися вже “просвіти” – з неодмінними співочими і театральними гуртками (Ю. Смолич);

// Який виховує, готує співаків.

– Ой, зірветься!.. Зараз зірветься. – Не бійся, – зауважив хлоп'ячий голос, – вона, кажуть, у співочій школі вчилася... (В. Минко).

2. Те саме, що співу́чий 1.

Ох, які ж вони співочі! Скільки щастя в молодих!.. Мов озера, їхні очі – все б дивився я у них... (П. Тичина);

Юнак у душі не вважав спів за професію. Не тим теплом огрівала його співоча вдача (Іван Ле);

Літо веселе, співоче минається, Спокій стає на землі... (М. Рильський);

Ледве струмки задзвеніли співочі, Пташки заспівали дрібні (Леся Українка).

3. Який уміє співати, мелодійно свистіти і т. ін. (про птаха).

Сказав би – весна, якби де співочу птицю чути (А. Свидницький);

Чимало оленів і диких кіз трапляється по цих лісах, а ще більше співочих птахів (З. Тулуб);

// Який багато співає, мелодійно свистить і т. ін.

Ліс аж дзвенить від пташиного співу. Ось я чую співочого дрозда (О. Копиленко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me