сп'янілий

СП'ЯНІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. до сп'яні́ти.

Сп'янілий від меду й олу [пива], він все ходив по хижі (С. Скляренко);

Від слави вірної сп'янілий, Ти [Наполеон] йшов, валив міцне, слабе, І стало під кінець несила Самій землі носить тебе (М. Зеров);

Селяни витягали з-під повіток заржавілі за зиму плуги й борони, лагодили вози і сп'янілими від духу землі очима позирали в поле (П. Панч);

* Образно. Сп'янілий до нестями вечір квітами пропах (В. Сосюра);

* У порівн. Наче сп'янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити, про все дізнатись (О. Гончар).

2. у знач. прикм. Який сп'янів.

– Пий, Сафроне.., – дзенькнув чаркою в чарку сп'янілий Данько, і самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину (М. Стельмах);

Сп'янілий чабан не витримав і з серцем стукнув об долівку ґирлиґою (Яків Баш);

До вечора сп'яніле село гуляло біля церкви (М. Стельмах);

// Який виражає сп'яніння (про посмішку, очі).

Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, .. осміхається сп'янілою посмішкою (С. Васильченко);

Сп'янілі очі [кріпака] нишпорили по столу, шукаючи кухлик (Яків Баш).