стогін

СТО́ГІН, гону, ч.

1. Протяжний жалібний звук, який видає людина від болю, туги, напруження і т. ін.

Почувся слабий стогін матері. Харитя .. підбігла до ліжка (М. Коцюбинський);

Відкрив [противник] вогонь з кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін і зойки пораненого (О. Гончар);

– Ой, як же не плакати, коли навкруги лихії люди, – з стогоном промовила Марина Хомівна (А. Хижняк);

З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін (С. Скляренко);

// Подібний до такого звуку крик, який видає тварина від болю і т. ін.

Жеребчик іржав і жалібно постогнував. Уляна не могла чути того стогону (Григорій Тютюнник);

// Жалібний крик (перев. птахів); квиління.

Чайки .. з стогоном пролітали наді мною (О. Донченко);

// перен. Протяжний шум, гул, що нагадує такий звук.

Свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном (Н. Кобринська);

Перебиті мости із стогоном падали в холодну глибінь Дунаю (С. Журахович);

З гуркотом, стогоном, ревом ринула брила вниз в провалля (Ю. Яновський).

2. перен. Нарікання, ремствування.

Стогін покріпаченого люду не давав Сковороді спокою, і він весь час мріяв про республіку (П. Тичина);

Леся Українка .. проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків: “Contra spem spero!” (“Без надії сподіваюсь!”) (М. Рильський).

(1) Сто́гін стої́ть:

а) про неугавний плач, зойк і т. ін.

Стогін стояв у приміщенні. Той просить води, той щось белькоче, лається в маячінні (О. Гончар);

б) про безперервний шум, гул.