струмувати

СТРУМУВА́ТИ, у́є, недок.

1. Литися, текти, перев. струменем, вузьким потоком.

Мов крізь рожеву млу, струмує синя Рось (М. Рильський);

Серед нічної тиші чути, як дзюркотить вода, витікаючи через цямрини криниці, і струмує до річки (І. Цюпа);

У місцях пошкодження стовбура сік витікає назовні і струмує по корі (з наук. літ.);

* Образно. – Ось простягну я отак руку, а мені здається, що його [жайворонкова] пісня струмує по моїх пальцях (О. Донченко).

2. Поширюватися в оточуючому просторі, проникати куди-небудь, перев. струменем або струменями (про запахи, світло, повітря і т. ін.).

В повітрі струмував п'янкий дух нагрітого чебрецю й сивого полину (О. Донченко);

У відчинене широке вікно з саду струмує світло крізь листя дерев (І. Микитенко);

Синій прозорий димок тоненькою цівкою рівно струмує вгору і десь там тане, розчиняється в прозорому повітрі (В. Козаченко);

З вікна струмував промінь, він упав на голову Люби (П. Кочура);

День стояв чистий, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м'яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева (О. Гончар);

// перен. Звучати плавно, безперервно (про звуки, слова, мову).

Огріта співчуттям, вирівнювалась і струмувала мова Дмитра (М. Стельмах);

// перен. Виражати, передавати усім своїм виглядом; випромінювати.

Від Тоні струмувала жіночість (О. Донченко).