сусіда

СУСІ́ДА, и, ч. і ж.

1. Те саме, що сусі́д і сусі́дка.

Дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти (Марко Вовчок);

Коня сторгував [Карпо] .. – Бач, – думаю, – й не похвалився, дарма що товариш і сусіда (М. Коцюбинський);

Підбіг рум'яний кучерявий унтер, викликав із строю старого солдата, сусіду Шевченкового по нарах (З. Тулуб);

Сів [Павло] на вільне [місце] біля самої грубки. Ще добре, що хоч сусіда його згодився помінятися з Чумаком місцями, хоч сіли вдвох (А. Головко);

Не спромоглася на те ассиріян прославлена зброя, Тільки сусіду свого перси збороти могли (М. Зеров);

Занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив передніше сам, а це вже почав ходити з нашим сусідою, дідичем Хоцінським (І. Нечуй-Левицький);

* Образно. Вибирав [вітер] якусь деревину, натискав на неї цілою силою і ломив.., аж поки не крикне і не впаде в обійми переляканих сусід (Г. Хоткевич).

2. Те саме, що підсусі́док.

– Присудили ваш двір віддати писареві... от твоя мати і пішла у сусіди... (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Хоч би кого у сусіди пустив – все б .. веселіше жилося... (Панас Мирний);

* Образно. – Тяжко, тату, Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись (Т. Шевченко).