тамувати

ТАМУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., що.

1. Зупиняти, затримувати вільний рух, плин чогось.

Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, .. це він тамував кров (Ю. Яновський);

– Живемо... Звичайнісінька рана... Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров! Затискуй! (О. Довженко);

// у сполуч. зі сл. пориви, бажання, прагнення і т. ін. Стримувати чиїсь дії, угамовувати, заспокоювати когось.

– Та я ї [її] вб'ю!.. Та я різати буду й душі надслухати! – але Катерина тамувала всі його пориви одним поглядом (Г. Хоткевич);

// Спричинятися до стримування, уповільнення якогось процесу, дії тощо, робити малопомітним, майже нечутним і т. ін.

Страх! Прищеплений дитині, виплеканий анормальними умовами суспільними, він стає чіпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вічний поступ усього живучого... (М. Коцюбинський);

Їй [весні] додають сили й краси не самі солов'їні співи, але й пахощі, що забивають дух, тамують биття серця і паморочать свідомість (Ю. Смолич).

2. Стримувати вияв мимовільних дій (плач, кашель, сміх і т. ін.).

І в горлі вже не плач, а крик Тамує гірко мати (Л. Первомайський);

Навіть поранені тамували стогін у собі, вслухаючись у наростаюче залізне скреготіння (О. Гончар);

Тарас один лишився в сінешній темряві. Спершись на драбину, яка вела на горище, тамував плач (Валерій Шевчук);

Нона .. кусала губи, тамуючи сміх (Ю. Мушкетик);

// Стримувати вияв якихось почуттів, угамовувати їх.

Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання (О. Довженко);

Він навчився тамувати у серці те зловісне горе, котре наринуло разом з війною на міста і села його Вітчизни (Н. Рибак);

Чим ближче підходила вона до чорної смуги лісу, тим ставало їй страшніше. Та вона тамувала в собі отой мимовільний страх (А. Шиян).

3. Задовольняти потребу в чомусь, якесь бажання (звичайно про голод, спрагу).

Нізчимний суп майже не тамував голоду. Сеспель повсякчас відчував себе голодним (Ю. Збанацький);

Ну а в спеку хто не тамував спрагу освіжаючим, приємним настоєм з м'яти, меліси, солодки, іван-чаю (з наук.-попул. літ.);

* Образно. Привели моряки його [судно], кинули в затоці й пішли собі, розпаливши апетити степових шукачів пригод. Не тільки такі, як Віталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйозні дядьки (О. Гончар).

◇ (1) Тамува́ти (таї́ти, зата́ювати, затамо́вувати і т. ін.) / затамува́ти (затаї́ти, зачаї́ти, рідше притаї́ти і т. ін.) по́дих (ди́хання, ві́ддих, дух і т. ін.):

а) певний час затримувати дихання або дихати дуже тихо, звичайно від хвилювання, напруження тощо.

Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити і слова, що про неї будуть казати (Панас Мирний);

Султанка Ель Хуррем лежала на шовковім дивані, і якась дивно прикра розкіш розпирала її грудь і тамувала віддих (О. Назарук);

Обивателі міста щільно зачиняли віконниці, замикали двері й, здавалось, затамовували дихання, намагаючись нічим не привернути до себе уваги війська (П. Панч);

Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутність у хаті... (М. Коцюбинський);

Сахно злякано затамувала віддих (Ю. Смолич);

Зачаївши віддих, він почував тихі сміхи в кімнаті та невидиме колихання повітря (В. Підмогильний);

Теодосій переминався з ноги на ногу, затаїв дихання, тихо ковтав повітря (А. Хижняк);

Увійшов Прокіп. Микола й дух притаїв. Сів і то почервоніє, то побіліє (А. Тесленко);

Всі попадали на землю, притаїли дух (Григорій Тютюнник);

б) (кому, безос.) комусь важко дихати.

Слухає Тарас, серце, як камінь, б'є в грудях, аж віддих тамує (С. Ковалів);

Дух йому тамувало (Ю. Смолич);

Семенові затамувало дух у грудях (М. Коцюбинський).