темнота

ТЕМНО́ТА́, о́ти́, ж.

1. Відсутність світла, освітлення; темінь.

Любе місяця сіяння Прожене темноту ночі (Леся Українка);

І враз – з постелі в темноті недремний дух мене підкинув (П. Тичина);

Якісь дядьки, кошлаті, з клумаками, в гробницях будуть чирхать сірниками. Повзти на пузі в чорній темноті, з кісток зривати бляшки золоті (Л. Костенко);

// Темне, не освітлене або погано освітлене місце, не освітлений простір.

А тут ще почало темніти, так Сомкове військо – наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тілько реве да бурхає (П. Куліш);

І сидять вони у темноті на печі, дожидають матір з поденщини (Марко Вовчок);

Погасла свічка, – тільки кінчик гноту Червону іскру кидає в темноту (П. Грабовський);

// перен. Про втрату свідомості, непритомний стан.

Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... (Панас Мирний);

// Час, коли не світить сонце; пізній вечір, ніч.

Життя стало нестерпним, з настанням темноти на вулицю не вийдеш, місто як вимерло, тільки ковані підбори [інтервентів] по бруку клацають (О. Гончар).

2. перен. Неосвіченість, відсталість, неуцтво.

Хай загине Слід по підлості і злобі, Слід по темноті й безумстві [безумству] (І. Франко);

Вона почала придивлятися до нього, наскільки се було в її змозі, і налякалась темноти й убожества, що панували там (М. Коцюбинський);

Він [лікар] веде боротьбу з темнотою, з забобонами., з ворогуванням селянина до інтелігента (М. Коцюбинський);

Злидні, безправ'я, темнота, нещадна експлуатація, моральне знущання – от риси галицької, буковинської, закарпатської минувшини (М. Рильський).

3. зневажл. Про неосвічену, необізнану з чим-небудь або відсталу людину.

Хтось зашипів на нього, осік зразу: – Ех ти, темнота! Не в грошах діло (В. Кучер).

4. заст. Сліпота.

– Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, – каже [Черевань] кобзареві. – Ось на лиш полапай, яке тут диво (П. Куліш).

(1) Те́мна темно́та́ – абсолютна відсутність світла.

Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все стояло його біле обличчя і стиха усміхалося до неї... (Панас Мирний).