тож

ТОЖ.

1. спол. Уживається звичайно на початку речення, в якому підсумовується щось, робиться висновок з попереднього, з якогось повідомлення, з чогось сказаного; наближається за знач. до спол. таким чином, отже.

Тож, коли вже раз попався, наче в пастку бідна миш, то сиди, немов нанявся [найнявся], не рушай, мовчи та диш! (Леся Українка);

Тож він дуже зрадів, коли матушка Прохіра прийшла до нього на пораду, ще й чоловіка свого .. привела з собою (М. Коцюбинський);

Тож, як нашлють вояків у Понтіни, на збір Галлінарський, – Все розбишацтво у Римі збирається повним звіринцем (М. Зеров);

Тож як мудрості доходиш, – хочеться і жить, і жить! (П. Тичина);

// Уживається для приєднання речення, що служить поясненням думки, висловленої в попередньому; відповідає знач. спол. тому, через те.

Праця тут [на пошті] збірна, тож помилки одиниць стаються помилками цілого бюра [бюро] (І. Франко);

– Але дуже мене скортіло послухати [промову]. Тож я сховався під дошки, аби не донеслося до старости, що я був на вічу [вічі] (Л. Мартович);

Ти [Леся Українка] йшла проти бурі, Мірялась силою з нею, Проти надії надіялась ти, Тож годиться тебе, непоклінну, Слово твоє, що міцніше за крицю, Називать Ломикамінь! (М. Рильський);

Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру днину .. Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі (С. Скляренко).

2. част. Уживається для логічного виділення певного слова або для підсилення загального змісту всього висловлювання.

[Йоганна:] Як я могла забути?! Тож учитель наказував повік не розлучатись, хіба що зрада станеться (Леся Українка);

І тож треба таке: з учителювання увільнили, заарештували, потім заслали, а за віщо? За те тільки, що книжки селянам читав (А. Тесленко);

– Тож я хотів би... як найде дванадцята година – самовар щоб був готовий, хліб... ну, все, що треба! (П. Тичина);

Ластівки завжди дивують його своїм інженерним умінням, – тож треба зуміти так зробити, щоб гніздо не відліпилось від жмуття проводів, не впало (О. Гончар).

3. присл., діал. Також, теж.

Оженивсь він із Оксаною, – Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду (Марко Вовчок);

Пізнав пан Турн пана Енея, А Турна тож Еней пізнав (І. Котляревський);

– Гнидині сини обидва, як хмара, а нічого – мовчать, тож хитрі. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати (А. Головко).

(1) Тож-бо і (й) є – уживається для підсумування висловленого кимсь.

– Ти, Серьожо, як той стручок перцю: ще не пом'яв його, а він уже очі випіка. Ще не встиг я подумати, що тобі говорити, а ти вже сердишся. А того й не знаєш, що в житті людини можуть траплятися такі випадки, що без болю їх згадувати не можна. – Це правда, – з виною в голосі погодився Сергій. – Тож-бо (Григорій Тютюнник);

– Де це ти забарилася, дочко? – загув він, підходячи. – Давненько вже виглядаю. – З новобранцями прощалася. – Тож-бо, бачу, що вже зарюмсана (Яків Баш);

Тут перебили крики Старого: “Знаємо! чували!” Тож-бо й є! Так міркування ви дослухайте моє (М. Рильський, пер. з тв. А. Міцкевича);

(2) Чи тож – невже, хіба.

Ішов він та думав, дівчину згадав: чи тож і сьогодні плаче вона? (Марко Вовчок).