туманити

ТУМА́НИ́ТИ, а́ню́, а́ни́ш, недок., що.

1. Робити щось непрозорим або невиразним.

Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати (Панас Мирний);

Ах, вітре осінній, Туманиш Недавно ясний виднокруг (П. Дорошко).

2. Застилати, заволікати очі або потьмарювати зір, погляд, очі (про сльози і т. ін.).

Сльози туманили їй очі, але вона гордо, болісно зсунула брови і зважливо одвернулась од вікна (Леся Українка);

Чад туманив очі (Г. Хоткевич);

Важкі спомини снують у голові, туманять зір (М. Зарудний);

Біль стискував горло, туманив очі (Є. Кравченко).

3. перен., перев. у сполуч. зі сл. Позбавляти ясності думки, злегка потьмарювати свідомість (про хвилювання, сильний біль і т. ін.).

Слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки... (Б. Грінченко);

У нас там, на городах, пахне кропом У сизі ранки; конопляний дух Аж голову туманить (М. Рильський);

Голову туманив легкий хміль (Д. Ткач);

// Перешкоджати правильному сприйманню дійсності, нав'язуючи, поширюючи хибні твердження, помилкові уявлення і т. ін.

[Степан:] В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хтять пхають, .. туманять ваш бідний розум страхами (М. Старицький);

– Мотре! не тумань ти голови моєї: розкажи по-людськи, – що там таке? (Панас Мирний);

– Вони [робітники] починають розуміти, що їх довго дурили, туманили їм голову всякими казками (П. Колесник);

// Дурити, морочити кого-небудь.

Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! а найбільш, бачця .. туманити! (Марко Вовчок);

Стоїть бідне циганятко, Холод каменить, А старий пішов до хати Людей туманить (С. Руданський);

// Робити невиразним, нечітким.

Пошуки своєї манери несумісні з манірністю. Адже манірність не тільки туманить зміст, вона несе фальш, неприродність, кокетування словом (з газ.).

◇ (1) Тума́нити го́лову чию, кому і без дод.:

а) інтригувати, обманювати кого-небудь, говорячи про щось малозрозуміле, недоступне для чийогось розуміння або про явну неправду.

– Чи ти не збожеволіла, дочко? – Поневолі збожеволієш, коли таке. – Мотре! не тумань ти голови моєї: розкажи по-людськи, – що там таке? (Панас Мирний);

Вона думала, що це від серця, довірилась йому, а він тепер, може, вже іншій дівці солодкі слова нашіптує, голову туманить! (М. Томчаній);

– Нащо це, Андрію, малому голову туманити? – Та хай знає, може, колись згодиться (М. Стельмах);

б) сильно діяти на кого-небудь, запаморочувати.

Повітря, наповнене ароматом стиглих яблук, туманило голову (П. Автомонов).