укорочувати

УКОРО́ЧУВАТИ (ВКОРО́ЧУВАТИ), ую, уєш і заст. УКОРОЧА́ТИ (ВКОРОЧА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УКОРОТИ́ТИ (ВКОРОТИ́ТИ), очу́, о́тиш, док., що.

1. Робити що-небудь коротшим, меншим за довжиною.

– Ох лишенько! Це ж вийде ціле “посланіє”! Треба вкоротити, – подумав о. Артемій. І він почав вкорочувати (І. Нечуй-Левицький);

З-під рук у батька вхопила [Тоня] його чабанські ножиці і вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вії (О. Гончар);

Старі поріділі живі огорожі можна вкоротити наполовину, щоб вони знову дали пагони (з наук.-попул. літ.);

// Робити коротшим, меншим за довжиною, ніж звичайно, ніж потрібно.

Мошка посадили шити сукні в себе в покоях, щоб він часом не вкрав матерії та не вкоротив шлейфів (І. Нечуй-Левицький);

В неї [Софі Арну] були свої погляди на те, в якій спосіб театр може забезпечити касовий успіх: “Найкращий метод підтримати оперу – це подовжити балети й укоротити спідниці” (М. Слабошпицький).

2. Робити що-небудь менш тривалим у часі.

Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. (Т. Шевченко);

Співали другі півні, вкорочували й так недовгої ночі (Ю. Мушкетик).

(1) Укоро́чувати / укороти́ти ходи́ (ходу́, крок і т. ін.) – збавляти крок, сповільнювати ходу, іти повільніше.

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порівнявшись з нею, витяг люльку і почав набивати (Панас Мирний);

(2) Укороти́ти доро́гу (шлях) кому і без дод. – ідучи навпростець, зменшити відстань.

Пішоходці вкоротили собі дорогу: замість ходити битим шляхом, вони здавна втоптали вузеньку стежечку навпрошки (А. Кримський);

Я йшов на снідання, хтів шляху вкоротити (М. Рильський, пер. з тв. А. Міцкевича).

◇ (3) Вкороти́ти (зба́вити, прикороти́ти) / вкоро́чувати (збавля́ти, прикоро́чувати) ві́ку (вік, життя́) кому, чийого, чий і без дод.:

а) позбавити життя, убити, згубити кого-небудь.

– Мій латаний талане! Чому не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? (Т. Шевченко);

– Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж: а як вкоротить йому віку , то я тоді зовсім пропаща (А. Свидницький);

– Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя (М. Старицький);

Піде [ведмідь], було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з'їсть, десятеро й так покин, тіль дарма життя збавить (І. Франко);

Живе орел у поржавілій клітці. Волів би, може, щоб гучна рушниця Йому прикоротила довгий вік (М. Рильський);

б) призводити кого-небудь до передчасної смерті чимсь.

Даремну кинь турботу і прийми се горе, якого розум твій ні воля не поборе, – бо дарма тільки той життя збавляє, хто побивається, де ради більш немає (Уляна Кравченко);

– Помиріться з Олександрою та живіть, як люди, у згоді! Не крайте мого серця на старість, не вкорочуйте мого віку (М. Коцюбинський);

– Нехай він розв'яжеться зо мною, він розумний, опісля дякуватиме мені. – Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся! (Г. Квітка-Основ'яненко);

Одразу ж перейшов [Сидорчук] на благальний шепіт: – Ходімо, Андрюшо... Батька загубиш і собі життя вкоротиш (Ю. Бедзик);

(4) Вкороти́ти ру́ки кому – примусити кого-небудь припинити безчинства, зробити когось поступливішим.

– Наша рада буде така, – голосно вигукнув Галабурда. – Треба вкоротити руки панам. Хай не зазіхають на козацьку волю (С. Добровольський);

– Нам би другого Мазепу! той би швидко вкоротив руки клятому москалю, – сміявся Явтух (М. Лазорський);

(5) Укороти́ти (прикороти́ти, врі́зати, втну́ти) / укоро́чувати (прикороча́ти, прикорота́ти) язика́ (язи́к):

а) (кому) примушувати кого-небудь замовкнути або менше говорити.

Сама аж киплю. Рада б і на досвітки її послати, щоб укоротити цокотухам язика (Ганна Барвінок);

Воріженьки нехай не дуже-то брешуть, бо єсть [є] тут тепер такі, що вріжуть їм язика врешті (Леся Українка);

– То це ти... ти, Кашубо, язика мені втнеш? – повернувся до нього усім тулубом Вовк. – Ти, щеня гнилозубе? (І. Муратов);

– Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити язик (М. Стельмах);

б) (чий, чийого) помовчати, не говорити зайвого.

– Раджу панові вкоротити свій язик! – Я, здається, тут начальник? – спалахнув Заславський (Я. Качура).