цитьте

ЦИ́ТЬТЕ, виг., розм.

Те саме, що цить (при звертанні до кількох осіб).

Цитьте, дітки, цитьте, любі: Не дай боже -хто підслуха, Бо вже, певно, лихий ворог Нашорошив вуха (П. Грабовський);

– От-от уже почне кипіть, – Хто-небудь нищечком мовляє – Ось цитьте, зараз запалає... – А море все собі гуляє (Л. Глібов);

Цигуля вийшов наперед, звів руку й гукнув у натовп – затихнути. – Іще ось чоловік із Пісок буде казати. – А цитьте!.. з Пісок!.. слухайте!.. – пронеслося по майдану, і галас поволі вщухав (А. Головко);

– Та цитьте, чортові сороки! – Юпитер грізно закричав (І. Котляревський);

Та цитьте, не плачте за мною; не хочу я сліз, хай буде остання сльоза моя з усіх людських сліз!.. (Уляна Кравченко);

* Образно. Тихше... Мовчіть... Погасити вогні!.. Цитьте, скрипки навіжені! (М. Рильський).