цокання

ЦО́КАННЯ¹, я, с.

Дія за знач. цо́кати¹, цо́катися і звуки, утворювані цією дією.

Рухається маса кінноти. Ось уже чути брязкіт вуздечок, цокання шабель (О. Гончар);

Чути скрики, срібні сміхи, цокання чарок (І. Франко);

Дід люльку ссав. Очі в землю в задумі .. Таке знайоме-знайоме йому і цокання молотка об косу, і ранок, коли на калачиках іще роса, і брязкотіння оте... (А. Головко);

Тишу порушувало лише цокання рахівниці бухгалтера, що трудився за стіною (Я. Гримайло);

Вийшовши за двері, молодший лейтенант випрямився, з цоканням зводив докупи каблуки хромових чобіт і дзвінким, срібного тембру голосом викрикував прізвище того, кого викликалося до кабінету військкома чи на комісію (Григорій Тютюнник);

Цокотять на стиках рейок колеса .. Тамара натягує на голову подерту вовняну хустку, затуляє вуха, щоб не чути було остогидного завивання і цокання, від якого все більше болить голова (А. Хижняк);

По коридору процокали підковами чиїсь чоботи; потім цокання стихло біля дверей кімнати (П. Загребельний);

Тепер можна було розібрати і крізь зачинені вікна: за цоканням копит чувся м'який шурхіт шин (Ю. Смолич);

Рівне, одноманітне цокання маятника коло годинника, тепло в хаті, тиша навкруги, – все те наводило непереможну сонноту (І. Нечуй-Левицький).

ЦО́КАННЯ², я, с., лінгв.

Особливість вимови, яка полягає в нерозрізненні звуків “ц” і “ч” або змішуванні їх в одному (звичайно в звуку “ц”), характерна для ряду російських говірок (перев. північних).