чужинець

ЧУЖИ́НЕЦЬ, нця, ч.

1. Те саме, що чужозе́мець, інозе́мець.

У чужинця всі мрії літають не де, Як у ріднім краю (А. Кримський);

Є в Нью-Йорку багаті квартали, Там чистіші повітря й земля. Там розкішно оздоблені зали Зустрічають чужинців здаля (Л. Дмитерко);

// Загарбник, ворог (у 2 знач.).

Перед лицем величної природи присягали [проводирі швейцарські] радше згинути, ніж віддати край свій на поталу чужинцеві! (І. Франко);

Матросам наче приснився рідний дім, своя, тепер далека родина, і вони тішилися цією золотокосою кирпатенькою дівчинкою, що нагадувала їм дочок і синів. Як то вони там, бідолашні, під чужинцем? (В. Кучер).

2. Чужа, нетутешня, захожа людина.

Дуб стояв на верховині одиноко. Давня-прадавня легенда розповідає, що колись тут був великий ліс, та з часом його вирубали зайшлі люди – чужинці (І. Цюпа);

Туди – далі – далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше. Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець – з іншої губернії (М. Хвильовий);

// Людина, далека від кого-небудь своїми поглядами, духом і т. ін.

[Петро:] Одні тільки думки сумні облягають тебе, а між ними одна, мов гадина, щипає за серце, ссе з його [нього] кров: ти чужинець у свого батька, нахлібник у чужій сім'ї... (Панас Мирний);

[Руфін:] Доволі з мене, що тепер я бачу. Як далі піде так, ми хутко станем чужинцями у нашім ріднім краю (Леся Українка).