шабаш

ШАБА́Ш, у, ч., розм.

1. також із прийм. на, по, до, після і т. ін. Закінчення, кінець чогось (перев. роботи).

Поки свисток посвистів на шабаш, сім холодних потів з мене збігло, усе чекав, що жандарми прискочать (І. Муратов);

Сьогодні Андрій Іванович мусив покинути роботу раніше, ще задовго до шабашу (Ю. Смолич).

2. у знач. пред. Останній момент чого-небудь, що відбувається в часі; кінець.

Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війні шабаш! (Панас Мирний);

– Якщо складете зброю, то всьому шабаш! (О. Гончар);

– Вот штука! – відказав Роман.– Не станить тут чого єсть– прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш! (Б. Грінченко);

// Те саме, що го́ді 1.

[Павло:] Тепер і я скажу: шабаш памороки бабам заморочувать!.. (М. Кропивницький);

[Бєлін:] Так... так... Ну, тепер уже шабаш, Анно (Я. Галан).

3. виг. Уживається як заклик закінчити щось або сигнал про закінчення чогось.

– Шабаш! – кинувши шапку об землю, крикнув Грицько (Панас Мирний);

Роман востаннє вдарив по запеченому темно-сизому залізяччі і жбурнув молот в куток кузні. Панас Гомін кліщами кинув залізо у воду .. – Шабаш, Романе! (М. Стельмах).

ША́БАШ, у, ч.

1. рел. Суботнє свято, відпочинок, передбачений іудаїзмом.

Хоч Гінда рада була своїй хустині, та все-таки могла в ній лиш у будень виходити на місто, бо в шабаш усі її товаришки прибиралися в капелюхи (Н. Кобринська).

2. міф. За середньовічними повір'ями – нічне збіговисько відьом, чортів, чаклунів і т. ін., яке супроводжується диким розгулом.

– Ходив я, ходив, а тоді сів на якесь чортовиння і думаю, що треба мені отут чекати світанку, доки ота вся нечисть на мітлах не розкомандирується по своїх квартирах, бо, видно, натрапив я на їхній шабаш .. Сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на голові підіймається (Григорій Тютюнник);

Гогіашвілі турнув Чайку просто в клекотливу воду, яка летіла звідусіль, котила каміння, ревла, лютувала, мов справляла відьомський шабаш (П. Загребельний).