шамотіти

ШАМОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм.

1. чим і без дод. Видавати, утворювати звуки “шам-шам”; шарудіти.

Демид .. чує безладне шамотіння одежі, чує безладний гомін. Шамотить, шамотить, шамотить! Якось гостро: шам-шам! шам-шам! (Б. Грінченко);

Попадя увійшла в гостинну наряджена та надушена. Її гарне шовкове плаття злегка шамотіло по долівці (Панас Мирний);

Випряжені коні шамотіли сіном і жадібними губами тяглись до зеленої хвої (М. Шеремет);

Вони повільно йшли вздовж річки і дослухалися, як шамотить хвиля, нагортаючи на берег пісок (М. Чабанівський);

Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків (М. Стельмах);

У подвір'ї порожньо. Тільки вітер шамотить у молодому листі (Ю. Мартич);

Обидва хлопці схилилися над грубим писанням. Одна по одній шамотіли товсті сторінки (О. Донченко).

2. Ідучи, ступаючи, човгаючи ногами, видавати шелесткі звуки.

Аж ось чую – шамотить [Параска] босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці... (Панас Мирний);

Хлопчики по улицях [вулицях] шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять (С. Васильченко);

Матері не видно, тільки чути, як вона шамотить по хаті, тільки чути – причитує щось сама до себе (Ю. Збанацький);

// Тертися об щось, видаючи тихі звуки.

Жорна м'яко шамотіли..: кіш трясся, як у пропасниці (М. Коцюбинський).

3. Говорити, шепотіти невиразно, нерозбірливо, шамкаючи.

– Пропустіть! пропустіть! – шамотів беззубим ротом дяк (Панас Мирний);

Христя не ховалась із своїм горем. Пораючись чи в хаті, чи на подвір'ї, вона голосно зітхала і все щось шамотіла старечими губами (П. Панч);

* У порівн. А літо бабине стежками за нами тепло шарудить, мов шамотить: “Усе – омана, і ви, й цей сад, і я сама. Всіх нас, як смерті час настане, покриє саваном зима” (В. Сосюра).