шана

ША́НА, и, ж.

1. до кого – чого і без дод. Почуття поваги, що ґрунтується на визнанні великих чеснот, суспільної ваги або позитивних якостей кого-, чого-небудь; пошана.

Ой, спасибі ж тобі, Хмелю, Й превелика шана, Що врятував Україну Від польського пана! (з думи);

[Річард:] Синьйорі Кароліні перекажіть, як зайде річ про мене, привіт мій вдячний і глибоку шану (Леся Українка);

– Коли в мене ще лишились рештки шани до нашого головного інженера, – боюсь, їх тепер ніхто не помітить... (Ю. Шовкопляс);

// Шанобливе ставлення до когось, чогось.

Озвавсь найясніший, і гомін ущух: – Подяка лицарству за шану (М. Старицький);

І не заради шани чи заслуг, Життя віддам за те, щоб моє слово Почув далекий і незнаний друг Закономірно, а не випадково (Л. Дмитерко);

// Зовнішній вияв почуття поваги до кого-, чого-небудь; почесті.

От став свинар її питать: – Що, Свинко, бачила ти в пана? Чи хороше там гостювать? Яка була тобі там шана?.. (Л. Глібов);

В кам'яній скрині була похована жінка, очевидно, дружина вождя племені. Її поховали з великою шаною. Про це свідчила висота могили та численні прикраси й посудини, знайдені в ній (з наук.-попул. літ.).

2. розм., рідко. Те саме, що частува́ння.

А чим зустрічати? Хоч воно й піст .. Піст постом, а шана шаною. Можна і в піст індичку підсмажити (О. Ковінька).

Віддава́ти / відда́ти оста́нню ша́ну див. віддава́ти;

Віддава́ти (склада́ти) / відда́ти (скла́сти) ша́ну (поша́ну, пова́гу і т. ін.) див. віддава́ти;

Склада́ти / скла́сти оста́нню ша́ну див. склада́ти;

Склада́ти / скла́сти ша́ну (поша́ну, по́честь і т. ін.) див. склада́ти;

(1) У (в) ша́ні:

а) вшановуючи кого-, що-небудь.

У шані глибокій я голову тихо схиляю (Л. Забашта);

Пройдуть роки, і ще могутнішою стане наша держава, і цілий світ у шані схилиться перед нею (О. Гуреїв);

б) користуючись повагою, пошаною в кого-небудь.

На світлих Вітчизни путях Пливти броненосцю у шані, У вічному рейсі пливти... (М. Нагнибіда).