шаноба

ШАНО́БА, и, ж.

Те саме, що ша́на 1.

По полю ходить, носом оре І розкидає по сліду [перо] Одним шанобу, другим горе, Тому привіт, тому біду (Л. Глібов);

Не придбаю я шаноби В світі між панами, Бо не маю ні худоби, Ні земель з лісами (Микола Чернявський);

Для тої книги треба ясної голови – буде вже на сьогодні. 1 він рішуче й обережно, з шанобою, як першого разу в школі букваря, закрив її (А. Головко);

Як хочеш від людей шаноби, Любов і гнів бери у путь, А то лиш допотопні сноби Твою поезію приймуть (М. Рильський);

Левко наздоганяє Христину, з перебільшеною шанобою скидає шапку і високо підіймає її над головою (М. Стельмах).

При всій пова́зі (шано́бі) див. пова́га;

(1) У (в) шано́бі:

а) виявляючи повагу, пошану до когось, чогось; з почуттям глибокої поваги, пошани.

До тебе, земле героїчна, в серцях людей любов палає вічна, вони твоїм героям і тобі вклоняються в шанобі і в журбі... (І. Гончаренко);

Параска в шанобі позирала на свого чоловіка (К. Гордієнко);

Пароплави ідуть по Дніпру, Їх гудки, наче пісня, лунають. А дійшовши до круч, до яруг, У шанобі врочисто стихають (П. Усенко);

б) будучи шанованим.

– Ви скажіть [поетові], що він у мене Буде жить в шанобі, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві (Леся Українка).