шарпонути

ШАРПОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., однокр., кого, що, ким, чим.

Підсил. до ша́рпну́ти.

Шарпонув [Іван] віжками (С. Васильченко);

Шарпонув [льотчик] парашут, і душа замліла: парашут розкрився (О. Гончар);

Домаха, вискнувши, шарпонула чоловіка за рукав (Ю. Смолич);

І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві (С. Васильченко);

Хлопець, товариш, хотів пожартувати, сховався за пліт та як ахне перед самими кіньми! Коні злякалися, шарпонули й довго волокли хлопця з собою (Г. Хоткевич);

– Та йди ж, бісів сину, людям поклонися за честь, – шарпонув до себе [Кирило] чоловіка загрубілою від огню і заліза рукою (М. Стельмах);

Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, .. гіркого, болючого, принесла з собою й відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим... (М. Коцюбинський);

Старому шарпонула душу, передусім, ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина,.. – сила високого мистецтва (О. Ільченко);

Килині аж серце шарпонуло: як та бур'янина – Гнатко! (А. Головко).