шолудивий

ШОЛУДИ́ВИЙ, а, е, розм.

1. Покритий коростою, струпами, з горбкуватою шкірою, облізлою шерстю; паршивий.

Навколо не було ні душі. Тільки пробіг до дверей станції кондуктор та мале шолудиве собаченя зголодніло обнюхувало сміття на пероні (Олесь Досвітній);

– Якщо й цього разу збрешу, тоді вже, як шолудиву кішку, – геть з хати! (О. Донченко);

З усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят (О. Гончар);

// у знач. ім. шолуди́вий, вого, ч. Людина з лисиною або без волосся на голові.

Полюбила чабана. Та й недоля моя! Я думала – кучерявий...В його чуба нема. Хоч є трошки, та не кучері, А вже мені шолудиві надокучили (з народної пісні);

У нього совісті, як у шолудивого волосся (прислів'я);

В мене було стілько худоби, як у шолудивого чуба (Ганна Барвінок);

// Рідкий (про волосся).

Рудувате, шолудиве волосся старанно спущене, хитро-мудро сплетене й переплетене (Ю. Збанацький);

// рідко. З невеликою кількістю пелюсток (про квітку).

– Чого ти оце так змарніла? Колись цвіла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в'яла, як шолудива квітка (І. Нечуй-Левицький);

// рідко. Порожній (про плід).

– Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що (І. Нечуй-Левицький).

2. перен., зневажл. Дуже поганий;

// Нікчемний, огидний (про людей).

На радянсько-німецькому фронті шолудиві фашистські вояки не раз чухають п'ятами і раз у раз чухаються (П. Козланюк);

// Уживається як лайливе слово.

– Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук (Панас Мирний);

[Риндичка:] В понеділок ваша сусіда, ота шолудива кішка, Гапка підщипана, та золила сорочки у жлукті. А я й присікалась до неї! (М. Кропивницький).