відняти

відбира́ти (відніма́ти) / відібра́ти (відня́ти) мо́ву кому, у кого. 1. безос. Хто-небудь втрачає здатність говорити від несподіванки, здивування, хвилювання, переляку, гніву і т. ін. Біленьке, злегка пойняте загаром, воно (дівча) так невимушено розглядало Данька, що йому притьмом відбирало мову (О. Гончар); Оля ж, видно, всього сподівалась, тільки не того дружнього усміху. Може, через те й мову їй відібрало? (Є. Гуцало); Треба було озватися до неї, привітатись, а в мене відібрало мову, стояв як пень (Ю. Збанацький); — Ні, ні, я точно знаю! — Сидорчук так наполошився, що йому мало не відняло мову (Ю. Бедзик). річ відтя́ти. — Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло. Мотря повернулася, вийшла (Панас Мирний). 2. Позбавляти кого-небудь здатності говорити. У старої нахабство гостя відібрало мову, вона тільки показувала йому на інший стілець (Ю. Яновський).