Бакунін Михайло

(1814–1876) — російський анархіст. В юнацькі роки Бакунін перебував під впливом Гегеля, але, поживши в Німеччині впродовж 1839–1841 років, засвоїв більш радикальні ідеї молодогегельянців. Протягом наступних двадцяти років він займався здебільшого пропагандою справи слов’янського націоналізму. З 1851 по 1857 рік його було ув’язнено царем, у 1860-х роках він повернувся до Західної Європи і решту свого життя займався агітацією та пропагандою анархізму. Знаний своїми інтригами і таємними товариствами, які він безперестанку то організовував, то розпускав, у 1869–1872 роках Бакунін вів боротьбу з Марксом за контроль над І Інтернаціоналом. Зріла думка Бакуніна виразно і несамовито аполітична. На його погляд, усі політичні теоретики за свою вихідну позицію приймають первородний гріх. Починаючи з розмаїтих тверджень стосовно того, ніби людина за своєю природою зіпсута егоїзмом, вони одностайно доходять висновку про те, що вона мусить поступитися часткою своєї свободи на користь держави, бо тільки держава здатна утримувати в шорах розбещену природу людини. У цьому відношенні необхідність держави умоглядно пов’язується з центральними положеннями всіх релігій; так само і в історії, стверджує Бакунін, підйом і розквіт держави завжди збігається з розквітом релігії. На його думку, обидві вони співіснують у «симбіотичному» функціональному партнерстві. Кожна з них потребує існування іншої й обидві підтверджують права одна одної на виключні повноваження у відповідних сферах. Вони годують одна одну і спільними зусиллями плекають невігластво та марновірство, аби утримати свою владу і переконати людину в її неспроможності дати собі раду ані в духовній, ані в соціальній сфері. Будь-яка влада має таку домішку природи релігійної влади, що створює таємничий і непроникний світ, намовляє підтримувати в людині переконання у власній її слабкості. Упродовж усього свого бурхливого життя Бакунін був непримиренним атеїстом та антидержавцем. На думку Бакуніна, людина – це умоглядно суспільна істота, наділена інстинктивним прагненням до свободи, встановлюваної шляхом самостійної діяльності кожного в рамках спільноти рівних. Бог і держава, невігластво, марновірство і переконаність у власній недієздатності – закляті вороги визволення людини. З ними треба боротися за допомогою осягання народними масами законів природи, відкритих точними науками. Якщо наука має бути розчинником релігії, то повстання – це те, що знищить звичку до покори. «Священний інстинкт до повстання», як його величав Бакунін, є сутнісною ознакою людини, і хоча з розвитком цивілізації він поступово притупляється, але ніколи цілковито не згасає. Отож саме найменш зіпсуті капіталістичною цивілізацією або найбільш маргінальні відносно неї люди і будуть скоріш за все в змозі розпочати процес революційної руйнації. Примусове перепривласнення людських сил і здібностей (тобто власне свобода) може бути ефективним лише за умови добровільного об’єднання індивідів задля досягнення спільних цілей у рамках федерації вільних комун. Одначе, на думку Бакуніна, жодна людина не може бути вільною доти, доки вона залишається економічно залежною від іншої. Примус у сфері найманої праці, а також ієрархічна структура влади у рамках процесу виробництва відтворюють моделі панування і підлеглості, притаманні правовим та політичним інституціям. Таким чином, свобода вимагає, щоб усім було надано необхідні матеріальні засоби задля гарантування їхньої економічної незалежності. Виходить, що права власності мають належати громаді. Послідовний анархізм у викладі Бакуніна був необхідно соціалістичним. Думка Бакуніна гартувалася здебільшого в протистоянні ідеям Маркса, і соціалісти-лібертаристи й досі шанують його за далекоглядну критику можливих наслідків Марксової диктатури пролетаріату (Див. анархізм). Однак Бакунін не мислив системно, що проявляється й у стилістиці його робіт (він ніколи не виправив жодної із своїх найбільш значущих праць), і в послідовності та узгодженості його переконань. Насправді ж він пишався своїм еклектизмом, хоч у нього можна натрапити на неїстивну суміш із матеріалізму і романтизму, з гімнів стихійності і закликів до роботи в конспіративній організації, з інтернаціоналізму і германофобії. Подібно до свого наставника Прудона, він підозріло ставився до скрупульозних силогізмів педантів. Неточність мислення Бакуніна стала родючим грунтом для найрізноманітніших сучасних тлумачів і груп, які намагалися проголосити його провісником своєї справи.