Бональд Луї Габріель, де

(1745–1840) — французький консерватор. Бональд був одним із тих небагатьох мислителів, чиє негативне ставлення до революції спонукало їх до фундаментальної критики ідей Просвітництва, на які вони покладали відповідальність за повалення ancіen rеґgіme (стародавнього ладу). Через свою переконаність у тому, що аристократизм надзвичайно точно відповідає християнському одкровенню щодо Бога та людини, і схильність викривати в просвітницькій думці матеріалізм і ворожість до теїзму ці мислителі здобули незграбне прізвисько «теократів». Однак якщо красномовний, наділений багатою уявою Жозеф де Местр – це Святий Августин контрреволюції, то Луї де Бональд мусить правити за Фому Аквінського. Бональд народився в провінційній дворянській родині в Мілло і після закінчення навчання в ораторіанському коледжі в Парижі став офіцером королівської гвардії. Проте незабаром він повернувся до Мілло, одружився і став мером, що збудило в ньому невгасаючий інтерес до ролі громади в належним чином організованому суспільстві. Здається, спочатку Бональд вітав революцію, але в 1791 році він приєднався до армії емігрантів у Німеччині. Завершивши напружену роботу, в 1796 році в Констанці Бональд анонімно опублікував свою «Теорію політичної і релігійної влади в громадянському суспільстві...» («Thеґorіe du pouvoіr polіtіque et rеґlіgіeux dans la socіеґtеґ cіvіle...»). Потім він таємно повернувся до Франції, де зміг залишитися з ласки Наполеона. Протягом кількох років Бональд видає «Аналітичні начерки про природу суспільного устрою» («Essaі analytіque sur les naturelles de l’ordre socіal», 1800), «Про розлучення з поважних причин у XІX столітті» («Du dіvorce consіdеґrеґ au XІX sіеґcle», 1801) та «Первісне законодавство» («Lе’gіslatіon prіmіtіve», 1802). Ці твори привернули до нього увагу Фонтане і Шатобріана, і в 1808 році йому запропонували пост в університетській раді. Після Реставрації його обрали депутатом від Авейрона і він виступав на чолі chambre іntrouvable («палати невловних»), яка серед усього іншого забороняла розлучення. Бональд став міністром у 1822 році і пером у 1823-ому, за панування ультрароялістів деякий час керував цензурою. Ультра вбачали в ньому свого головного ідеологічного представника. Остання робота Бональда була видана в 1827 році. Липнева революція 1830 року змусила його облишити громадське життя, хоча він жив до 1840 року. Твори Бональда аж надто симетричні і дедуктивні за формою; проте його проза, що нею надто часто нехтують як важкою, вирізняється якоюсь архаїчною чистотою. Повертаючись до дискусії вісімнадцятого століття про витоки мови, у яку зробили свій внесок Кондильяк і Руссо, він наполягає на первинності мови у відношенні до думки («l’homme pense sa parole avant de parler sa pensеґe» – «людина продумує свої слова, перш ніж висловлювати свої думки») і з цього припущення робить висновок про божественне походження мови. Теза про те, що смисл цієї мови та a fortіorі соціальних інституцій є необхідними передумовами індивідуальної думки і дії, стала платформою Бональда, на основі якої він міг критикувати індивідуалізм філософських і політичних теорій вісімнадцятого століття. Образ, до якого він удався, змальовуючи концепцію суспільства, традиційну для вісімнадцятого століття, – купа піску або скупчення атомів, – справив глибокий вплив на соціологічну полеміку дев’ятнадцятого століття (і на табір лібералів, і на табір консерваторів). Бональд твердив, що першоджерелом суспільної атомізації є релігійний розкол, тобто протестантизм. Єдність суспільства можна відновити лише за наявності спільних впливових вірувань, на які спираються такі проміжні соціальні інституції, як сім’я, сільська громада і помісне дворянство. Бональд протиставляв міське життя з його згубним впливом на структуру сім’ї і відносини всередині неї владі якоїсь умовної ідеалізованої громади з патріархальними відносинами, стверджуючи, що лише ті громади, у яких дворянство виконує свою належну роль, зможуть уберегти законний уряд від переродження в деспотизм. Бональд сполучив погляди аристократів вісімнадцятого століття, які виступали проти посилення королівської влади, з новим майже містичним культом королівської влади (на відміну від Местра менше покладаючись на поняття «верховної влади»). Це була надскладна конструкція, що її не змогла повністю приховати навіть його пристрасть до логічних побудов, зокрема до тріадних відношень. Наріжним каменем його поглядів залишається сумнівне твердження стосовно того, що так зване суспільство можливе тільки в рамках аристократичної моделі.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me