Босанкет Бернард

(1848–1923) — англійський філософ, політолог і філантроп. Босанкет отримав освіту в Балліольському коледжі в Оксфорді, де на нього справив велике враження ідеалізм Т. Г. Гріна. З 1871 по 1881 рік він викладав в Оксфорді, а в 1881 році отримав спадок, що дало йому змогу піти звідти і присвятити себе науковій та громадській діяльності. Він повертався до викладання лише на короткий термін, отримавши посаду професора етики в університеті Св. Ендрюса (1903–1908). Його твори присвячені найрізноманітнішим темам – передусім це естетика, логіка, метафізика і соціальна філософія, які він розглядав з ідеалістичних позицій. Його зацікавленість останнім предметом була надзвичайно глибокою. Він став активним членом Лондонського товариства етики, заснувавши в 1897 році школу етики та соціальної філософії, яка 1902 році ввійшла до складу Лондонської економічної школи. Разом із своєю дружиною Елен він працював у Товаристві благодійницької діяльності та виступав від його імені на засіданнях королівської комісії при обговоренні закону про бідних 1909 року. Основна праця Босанкета з політичної теорії – «Філософська теорія держави» (1899). Опісля гострої критики Л. Т. Гобгауза ця книга здобула репутацію твору на захист авторитарної держави: витлумачення Гегеля в дусі Платона, що ставить індивіда в повну залежність від уявної загальної волі. Однак таке потрактування веде до парадоксу, оскільки Босанкет дотримувався переконань Товариства благодійницької діяльності (його секретареві і була присвячена книга), згідно з якими втручання держави підриває особисту моральність та свободу. Причина цієї очевидної суперечності полягає в двоїстому ставленні Босанкета до політичного обов’язку. Доповнюючи теорію Гріна поняттями, запозиченими із соціальної психології, Босанкет твердив, що про справжню волю індивіда, тобто ту, що реалізує його потенціал, можна говорити лише тоді, коли він співпрацює з іншими в рамках держави. Усі сподівання людей на краще життя пов’язані з прагненням звільнитися від плинних, чисто біологічних обмежень, потреб та бажань і виражають добру волю, притаманну всім нам (рр. 128–130, 139–144). Жодна окрема особа неспроможна втілити в життя добру волю, бо одна людина не здатна ані осягнути набутки всього людства, ані навіть проявити свої власні здібності без підтримки і сприяння інших. Таким чином, наш моральний та політичний обов’язок – поважати і підтримувати всю сукупність корисних установлень, необхідних усім членам суспільства для реалізації самих себе (р. 190). Однак роль держави тут переважно негативна: «встановлювати перепони» в процесі боротьби за набуття людиною моральності (р. 178). Оскільки моральне вдосконалення потребує вольового подолання матеріальних перешкод, слід заохочувати роботу над собою всюди, де це можливо. З огляду на те, що Босанкет вважав бідність результатом якраз браку в самих бідних моральної сили волі, він наполягав на тому, що найкращими ліками є спонукання до самовдосконалення і суспільної співпраці, а не виплата державних субсидій. Цю ідею було підхоплено в законі про бідних з його системою робітних будинків та наданням співмірних благодійних внесків на користь «тих бідних, котрі на це заслуговують». Натомість державна освіта сприяє наперед існуючому прагненню людини до самовдосконалення і тому вона є необхідним загальним установленням задля її самореалізації (рр. 185–186). Таке оригінальне витлумачення процесу суспільного розвитку дозволило Босанкету зробити на основі ідеалістичних посилок деякі колективістські висновки, що траплялось і з багатьма іншими послідовниками Гріна.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me