Воллстонкрафт Мері

(1759–1797) — англійська письменниця, яка писала на політичні і соціальні теми, романіст, критик, есеїст. Мері Воллстонкрафт тривалий час вважали першовідкривачем сучасного фемінізму. Її найвідоміша праця «Захист прав жінок» (1792) користувалася надзвичайним авторитетом серед прихильників ідеї рівності статей аж до появи праці Дж. С. Мілля «Підлеглість жінок» (1869). Її складне особисте життя, життя Дон-Кіхота (саме таким змалював його її чоловік, Вільям Годвін, в опублікованих опісля її смерті «Спогадах») водночас і шокувало і заворожувало її сучасників – і відтоді надихнуло з дюжину її біографів. Через два століття після смерті ця постать і її роботи набули символічного значення, не перевершеного жодною з англійських феміністок ні з її власного, ні з наступних поколінь. Попри це, а можливо, саме через це, глибинна сутність політичної і соціальної думки Воллстонкрафт залишається зовсім недослідженою. Аргументація самого «Захисту...» – складна, фрагментарна, частково вторинна, але все ж таки разюче нова – лише стисло викладалася; інші її роботи (серед них два романи – відповідь на працю Берка «Роздуми про французьку революцію» – та історія французької революції) не привертали належної уваги. В історичних дослідженнях з розвитку політичної думки її згадують (якщо взагалі згадують) лише як незначну постать у рамках традиції, описуваної вельми по-різному – як лібералізм локківського гатунку, радикалізм, що виходив з природних прав, або ж «власницький індивідуалізм»; її фемінізм зазвичай розглядався просто як застосування ідей рівноправності у рамках класичного лібералізму до становища жінок. Історики фемінізму здебільшого некритично підійшли до цього судження, часом долучаючи до нього (з марксистської або близьких до марксистської точок зору) ідеї лібералізму XVІІІ століття як ідеології зростаючої буржуазії, і в такому висвітленні образ Воллстонкрафт є образом реформатора із середнього класу, що піклується про збереження рівного доступу для представниць своєї статі до тих привілеїв, яких прагнуть чоловіки з її класу. За такого підходу неможливо висвітлити ні того духу політичного і соціального радикалізму, з якого постав фемінізм (Див. радикали англійські), ні особливого характеру самого феміністичного дискурсу. Основна увага в «Захисті прав жінок» зосереджується не на становищі жінок із середнього класу як залежних членів нового зростаючого класу, ні навіть (незважаючи на назву) не на цілковитій відсутності законних політичних та економічних прав у цієї статі. Здебільшого, як і в переважній більшості праць Воллстонкрафт, це доволі складне дослідження самого жіноцтва; розгалужене дослідження того, що вона описує як «різницю статей», і його залежність від соціального і суб’єктивного досвіду жіноцтва. Понад те, написана в той час, коли природа і здатності жінки визначалися майже виключно її сексуальними функціями, праця «Захист прав жінок» є гострополемічним виступом проти ув’язнення особистості жінки в рамках жіночої сексуальності. Воллстонкрафт доводить, що підкорення розуму тілу, душі – чуттєвості поневолює і розбещує жінок, а через них і все суспільство загалом. На противагу домінуючому визначенню жінки як «вічної Єви» вона пропонує своє альтернативне бачення природного духу, що не має статі, – раціональної, моральної сутності кожного індивіда, – позбавлення якого від штучно стимульованої чуттєвості підніме жіноцтво від підлеглого становища до становища повноцінного, незалежного суб’єкта – до «становища людської істоти», за її словами, «безвідносно до статевої різниці». Ця ідея була не лише ідеєю самої Воллстонкрафт, скоріше вона була однією з визначальних рис ранньої феміністичної традиції загалом. Хоча формальна рівність з чоловіками є, звичайно, головною метою, але в основному вона розглядалась як допоміжна у відношенні до докорінної трансформації самого жіноцтва, «революційних змін у жіночому способі існування», за словами Воллстонкрафт, які революційно змінять увесь суб’єктивний вимір відносин чоловіка і жінки. Розгляд феміністичних ідей Воллстонкрафт з цього погляду дозволить значно чіткіше окреслити її ставлення до співіснування різних світоглядних традицій. Як політичний ідеолог Воллстонкрафт підхопила візіонерський, світовідроджувальний факел демократичного радикалізму (перебуваючи під глибоким впливом Руссо), що сягнув свого розквіту в годвініансько-якобинському товаристві, до якого вона належала. Однією з найменш досліджених рис цієї гілки радикалізму була його стурбованість установленням правильного порядку в сексуальних відносинах, що розглядалось як ключова засада для створення справедливого суспільного ладу (це прагнення було успадковане романтизмом і пізніше утопічним соціалізмом). Погляди Воллстонкрафт на жінок, безперечно, були складовою цього ширшого сексуального порядку денного, що його поділяли більшість провідних радикалів її часу: того порядку денного, що на самому початку контрреволюційної істерії в Англії став об’єктом нещадних нападок консерваторів. Зокрема і сама Воллстонкрафт стала об’єктом такого таврування, що навіть у 1880-х роках багато феміністок з великою неохотою називали її своїм політичним попередником, а якщо й визнавали це, то лише ставлячи її в один ряд з іншими представниками високо поціновуваної тоді ліберальної традиції, а водночас цілковито ігноруючи ті риси її радикалізму, що вивели з ладу цей політичний компас. Проте в поточних дослідженнях під впливом сучасного жіночого руху науковці поступово знову повертаються до цього і знов проголошують феміністичний радикалізм на взірець радикалізму Воллстонкрафт й у власному контексті, й у відношенні до завдань фемінізму кінця XX століття.