власність

Права та обов’язки, пов’язані з власністю, розподіляють між індивідами та колективами можливості та повинності, щоб визначити, що станеться з “речами”, які є власністю. Ці речі можуть бути більш чи менш матеріальні або абстрактні: будинок – це фізичний об’єкт, аворське право – ні. Невизначеність речей, які можуть бути власністю ускладена подвійним значенням власності. В багатьох випадках термін стосується речі: будинка чи авторського права. Але він також використовується, щоб позначити правовий зв’язок між людиною та річчю, який, звичайно, завжди є абстракцією. Різницю можна визначити, розглядаючи приклад з “бюро загублених речей”. Вони дбають про речі, які були закинені або власником, або тим, хто їх мав і ними користувася. В той час, як річ можна залишити не на місці, як наприклад ненавмисне валізу в кінці залізничної поїздки, така власність, як правовий зв’язок, не закінчиться і не зникне, допоки людина не зможе заявити про неї за певний період часу. Як соціальна інституція, власність представляє велике розмаїття як і різних речей, які вона включає, так і способів, за якими зберігається зв’язок між людиною і об’єктом власності. Повний опис правових домовлень, що регулюють власність у будь-якому окремому суспільстві, буде обов’язково ускладнений такими фактакми. Як спостеріг автор однієї з енциклопедій ХІХ століття: “Повний розгляд власності, визнаний будь-якою системою права, охоплюватиме нижче вказані положення, які необхідно перелічити всі для того, щоб розгляд був повним. Він охоплюватиме перерахування всіх видів і класів речей, які є об’єктами власності: представлення найбільшої влади над речами, яку людина може легально використовувати; і пов’язані з цим різні ітереси, які людина може мати до речі, що є об’єктом власності; способи, за якими власність легально переходить від однієї людини до іншої, або набувається і втрачається; здатність окремих класів людей набувати чи передавати власність, як вище розглянуто, або, з іншої точки зору цього розгляду, перелік людей, які легально не можуть набувати чи врачати власність” ( “Національна енциклопедія корисних знань”, т.9, ст.871). Можна зробити висновок, що такий розгляд правової системи власності, як і перелічені енциклопедистом положення, стомлять дослідника. Постають два нижче вказані питання. Перше, власність – це предмет соціальної домовленості, є справою громадської думки і закону. Наприклад, багато християнських письменників вважали, що володіння чи право володіння приватною власністю являє собою обов’язок багатодійництва, бажання полегшити потреби інших. Однак цей обов’язок не обов’язково повинен бути накладений легальним положенням. Через це навіть повне представлення легальної системи власності не відкриє всього, що ми могли б знати про соціальні зобов’язання. Друге – очевидно, що власність пов’язана з володінням; найбільша влада над речами, які людина може використовувати, звичайно знаходиться в руках людини, що і є власником. … про “вільне володіння” А.М.Оноре перераховує число прав і зобов’язань (які він називає “інцидентами”), що зібрані разом утворюють “найбільшу” владу. Володіння, інтерпретоване таким чином, може розколотись чи розділитись, якщо інциденти, про які йде мова, належатимуть певному колу осіб, кожна з яких матиме свій власницький інтерес, створюючи труднощі для визначення єдиного власника. Не можемо ми також з певністю сказати, яке з прав найважливіше, якщо самі будемо зацікавлені у дослідженні. Оноре звертає увагу на права володіти, користуватися, керувати, прибутку, капіталу і безпеки. Подібно до цього “громадське володіння” використовується, щоб охопити ряд домовленостей, включаючи націоналізацію та муніципальне володіння, хоча зазвичай намагається бути антитезою приватному володінню. І в приватного, і в громадського володіння схожі кола власницьких інтересів, а практичні узгодження можуть бути дуже подібні. Розрізнення між описом правової системи і арґументів, що підтримує моральний статус власності, привертає увагу до факту, що власність є інституцією, якій потрібне виправдання. Раніше ми бачили, що опис власності звертається до механізмів, за допомогою яких можна передати назви об’єктів власності. Але знання цих механізмів не допомагає пояснити походження цих назв власності. Дослідження походження назв власності може бути, звичайно, історичним дослідженням про те, як розвинулась власність чи як до нас дійшов теперішній розподіл власності. Наприклад, частина Марксового аналізу капіталізму була історичним дослідженням про розділення, яке виникло між тими, хто володів капіталом і тими, хто продавав свою працю. Дослідження походження власності може також бути пов’язаним з умовами, за яких окрема ситстема власності стала легітимною. Легітимність можна перевірити низкою зауважень, таких як гармонія з Божою метою, схожість з природніми правами, можливість реалізувати великий спектр цінностей (свобода, справедливість). Лоуренс К.Бекер класифікував низку таких аргументів за приватне володіння і розглянув їхню пов’язаність у “Права на власність – філософські обґунтування”. Звісно, якій би системі власності не симпатизувала окрема людина (чи це приватна власність, чи загальне володіння, чи державна власність) потрібно створити аргументи, щоб пояснити, чому це потрібно цінувати. Через те, що продуктивна діяльність відіграє центральну роль у суспільстві, така власність як продуктивні ресурси підлягає спеціальному детальному вивченню для того, щоб оцінити взаємозв’язки між власністю і такими цінностями як свобода та справедливість. Окрім цього, концепції природи праці та роботи окремих авторів (часто, правда, виведені з якоїсь окремої концепції людської природи) описують у своїх теоріях власність. Алан Раєн запропонував провести зручне розрізнення між теоретиками, які дотримуються “інструментального” погляду на власніть і тих, хто дотримується “саморозвиненого” погляду. Інструментальний погляд вважає працю чи роботу ціною, сплачуваною людьми, які бажають споживати товари, в такий спосіб їм доступні” (ст.7). Саморозвинений погляд вважає, що праця є, може бути чи повинна би бути “внутрішньо задовільною” і, що відношення людини до того, чим вона володіє, є внутрішньо значимим, і що є міцний зв’язок між людиною і її власністю, зв’язок, який заслуговує на філософський аналіз (ст.11). Але Раєн дає ясно зрозуміти, що дотримання одного чи іншого з цих поглядів не обов’язково визначає практичну позицію письменника в питаннях власності. Такої ж точки зору можна дійти про ставлення до цінностей (як свобода, справедливість): спільні стартові позиції не завжди приведуть до спільних висновків про легітимність систем власності. Таке може бути через різницю у тлумаченні таких цінностей. Частіше це трапляється через різні аналізи функціонування економічних систем. Інший аспект розрізнення опису правової практики від виправдання систем власності є питання про те, чи власність є правовою інституцією, яка існує лише за наявності політичної влади, чи вона може бути до-політичною. Хоча такі утилітаріанці як Бентам (Бентем) наполягають на тому, що власність є творінням закону, неможливим без примусового апарату для виконання санкцій, інші письменники вважають, що власність може бути до-правовою чи не-політичною. Вони вважають, що узгодженість чи закон природи регулювали б власність, чи (а інколи, на додачу), що індивіди мають права, які можна розглядати як права на власність (наприклад, на своє тіло і працю), які існують незалежно від правового визнання (Див. права людини). Тому такі права можуть бути основою для оцінки легітимності суспільно встановлених систем власності. Є дві проблеми у такому підході. Перша стосується статусу всезагальних, не-правових чи природніх прав, які відкидаються деякими письменниками як необґрунтовані. Друга пов’язана з ширшим питанням, а саме, які з наших прав ми повинні вважати правами не власність? У системах приватної власності є два попуулярних підходи, щоб відповісти на це питання. Перший будується на розрізненні власності і договору як пояснень походження людських прав та наполягає на тому, що інтереси власності можна відстоювати у будь-кого, а договірне право можна лише відстоювати лише з іншої сторони договору. В першому випадку назва власність створює підстави для такої заяви, в іншому – зміст домовлення. Хоча різниця між ними не така вже й велика. Гоббс, наприклад, вважав, що “шлюбні почуття” є частиною людської власності (ст.383). Крім того, будь-яке загальне і неузгоджене право можна розглядати як право на власність, воно так і розглядалось такими письменниками як Локк. Другий підхід наголошує на іншій характерній рисі прав на власність – їхній здатності до переходу. Цей погляд приваблює деяких економістів, які підкреслюють те, що систему власницьких інтересів треба якнайкраще відрегулювати для того, щоб індивіди дотримувались розцінок і збирали плоди власної діяльності, таким чином підвищуючи продуктивність. Таким чином, власницькі права вважаються такими, що є перехідими до ринку. Хоча жодна відповідь не є задовільною, кожна з них звертається до центральної ознаки приватної власності – можливість відсторонення, яке завжди її супроводить. Людина, яка володіє приватною власністю, може відсторонити інших від її використання або отримання з неї прибутків, навіть якщо власник сам підкоряється правилам користання власністю або відсторонення є неповним. Згідно з К.Б.Макферсоном, який створив інтерпретацію сучасної ліберальної теорії, привертаючи увагу до “власницьких індивідуалістів”, головна різниця між приватною власністю і загальною власністю полягає в тому, що першу потрібно розглядати як право відсторонення інших (від користування нею), а останню як неможливість відсторонення (ст.124). Звичайно ж ті, хто має права на загальну власність можуть відсторонювати приватників. Так само кожен, хто є членом певної громади, може користуватися громадською власністю. Хоча приватна власність пов’язана з правом відсторонення, а право на користання нею власник може дати просто так або за ціну, всановлену на ринку, загальна власність також може вимагати регулятивних процедур, необов’язково запропонованих ринком. Право невідсторонення не гарантує доступу. Кожен може мати право сидіти на якомусь місці у парку, але не кожен може користуватись цим правом одночасно. Задля цього ті, хто вважає приватну власність небажаною, повинні визначити альтернативні методи щодо розподілу доступу до речей, а особливо до виробничих ресурсів, і показати, що цими методами не будуть відтворювати риси ринко-орієнтованої приватної власності, проти якої вони протестують. Більшість суперечок про власність виникає через протилежні твердження про ринок та альтернативні методи розподілу.