владні повноваження

Під владними повноваженнями в широкому сенсі в політиці і праві мається на увазі право здійснювати певні дії включно з правом видавати закони та використовувати всі інші менш важливі права, пов’язані з управлінням. Цей термін слід відрізняти від поняття влади як здатності спонукати до покори. Концепція владних повноважень тривалий час була предметом гарячих і безплідних суперечок, оскільки, з одного боку, вона негайно тягне за собою питання політичного обов’язку, а з іншого – проблеми особистої свободи, особистих прав та автономії індивіда. Але це далеко не єдине значення, яке містить у собі полісемантичне поняття «владні повноваження» навіть у царині політики; за кожної виваженої спроби осягнути його в центрі уваги опиняється аналіз зумовлених ним стосунків між людьми. Необхідно розрізняти два підходи до інтерпретації відносин верховенства-підлеглості. Перший з них – досить загальний і гнучкий – переважає в сучасних суспільних науках, де поняття владних повноважень застосовується до будь-якої системи влади чи суспільного контролю, що її визнають законною всі учасники такої системи. У даному разі причиною посилання на «владні повноваження» є не привертання уваги до різноманітних способів правління чи підкорення, а вказівка на те, що між людьми існує певний тип відносин залежно від системи субординації, суб’єктами якої, як би там не було, вони є. З цієї точки зору, владні повноваження можна витлумачити як універсальний феномен, що характеризує організоване суспільство і зумовлює цілковито відмінні типи відносин. Найбільш авторитетна версія в рамках такого підходу належить Максу Веберу, який розробив широко використовувану типологію харизматичної, традиційної і законно-раціональної систем владних повноважень, тобто дав вичерпну класифікацію «систем панування». Натомість другий підхід є досить специфічним; він застосовується в західній правовій і політичній філософії, особливо в теоріях, пов’язаних із виникненням і самобутнім характером сучасної держави. Тут поняття владних повноважень використовується для визначення особливої природи певною мірою нових відносин між керівником і його підлеглими та для відмежування їх від відносин іншого типу, з якими їх часто плутають. Цей підхід викладено в добре відомому твердженні Ханни Арендт: «Якщо поняття «владні повноваження» можна визначити взагалі, то тільки в протиставленні з підкоренням за допомогою сили і з переконуванням за допомогою доказів». Специфічний характер цього витлумачення поняття владних повноважень яскраво проявляється при розгляді сучасного вживання слів цього лексичного гнізда, що торкаються людських справ. Англійське слово authority «владні повноваження, верховенство, авторитет» і споріднені з ним слова author «автор, творець», authentic «справжній, достовірний», authoritative «авторитетний, владний», authorize «уповноважувати» тощо в західному світі мають складну історію і походять ще від давньоримського auctor («творець») i auctoritas («повновладдя, наказ»); поступово його почали вживати в різноманітних сферах діяльності окрім політики і права – у царині релігії, освіти, родинних стосунків, а нині чи не стосовно всіх спільних справ; скрізь, де прийнято говорити цією мовою, це слово слугує для утвердження або заперечення певного типу вимоги стосовно поведінки чи переконань інших осіб. Вважають, що існує багато понять, котрі містять у собі елемент владності: кредо, доктрини, точки зору, заповіти, книги (такі як Біблія), передбачувана якими відповідь осягається як віра, переконання, сподівання, так само як і закони, конституції, судові рішення, накази та інші приписи, покликані регулювати поведінку. У свою чергу, поняття владних повноважень є визначальним для persona різного роду занять: законодавців, законотворців, засновників, суддів і посадовців, батьків і вчителів, експертів, інтелектуалів, священиків, пророків та інших посередників. Вважають, що ці різного роду «творці» наділені владними повноваженнями, мають або здійснюють їх, стоять при владі чи користуються авторитетом при вирішенні певних питань, діють або говорять авторитетно; говорять, що владні повноваження, на які вони претендують чи які вони мають, визнаються, надаються, заперечуються, оспорюються, їх можна приймати на себе чи ухилятися від них, ними можна нехтувати або ж їх можна втратити. Заплутаність цієї суперечки є очевидною, та й формулювання повного визначення владних повноважень потребує дослідження багатьох значущих відмінностей і збіжностей, що їх можна помітити в цьому переліку. Однак слід зазначити, що тут є одна наскрізна тема, й однією з переваг звернення до мовного рівня поняття владних повноважень є те, що це нагадує нам: ми маємо справу з особливими комунікативними відносинами між мовцем, його висловлюванням, слухачем і його відповіддю. Приблизне визначення може прозвучати так: слухач вважатиме, що якісь слова мають владу над ним у тому разі, якщо він усвідомлює, що вимога, до якої вони приковують його увагу, зумовлена не його власним досвідом або необхідністю утвердження причин чи засад, на яких побудована ця вимога, а швидше тим міркуванням, що їх говорить особливий мовець, котрий характеризується певними визначальними рисами, що ставлять його вище за всіх інших, а тому його й визнають особою, що має повноваження на отримання цієї особливої відповіді. Отже, поняття владних повноважень є досить відносним. Сенс «авторитету Священного Письма», «верховенства церкви», «батьківської влади», «владних повноважень Конгресу» тощо можна визначити за допомогою співвіднесення цих понять із певною ланкою в ряді автор, повідомлення, слухач, відгук. Крім того, ці комунікативні відносини вступають у відносини розрізнення: вони відрізняються від примусових відносин будь-якого штибу, оскільки ступінь урахування певної вимоги залежить від попереднього визнання мовця, а не від його зарозумілого потягу до створення небажаних наслідків; від відносин переконування і поради вони відрізняються тим, що вимога не залежить від доводів, призначених для здобування у слухача згоди з доцільністю того, чого від нього вимагають. Поняття владних повноважень є основоположною структурою. Система політичних владних повноважень може існувати лише в тому разі, якщо всі, хто підпадає під її юрисдикцію, утримуються від того, щоб іти на поступки власним судженням щодо доцільності того, чого вимагає закон. За влучним висловом Джозефа Раца, владний акт уряду є «єдиною засадою» його діяльності. Там, де правління набуває форми видання владних настанов, уможливлюється правління без отримання попередньої згоди щодо особливих достоїнств того, чого вимагає закон. Проте твори з проблеми владних повноважень містять глибоко відмінні і часто повсякчас двоїсті формулювання стосовно того, що саме дозволено і що не дозволено цим елементом підкорення владним повноваженням. Для когось це вимагає просто відмови від права діяти на власний розсуд і відповідно є сумісним із несхваленням певних приписів; тут владні повноваження допускають «згоду без довіри», і для Спінози таке розуміння владних повноважень стало єдиним ключем до примирення політичної васальної залежності із свободою філософствування; цьому питанню він присвятив свій «Теологічно-політичний трактат» (1670). Але з точки зору інших (наприклад Конта), владні повноваження вимагають відмови від «критичного мислення» на користь цілковитої довіри до верховного керівника або ж ототожнення з його позицією в такий спосіб, щоб тип поведінки, приписуваний владою, унеможливлював саме існування в суспільстві «негативної філософії». Однак і справді в більшості творів на тему владних повноважень не подано настільки яскравих альтернатив, як у зазначених вище працях; як не парадоксально, але навіть автори праць, наскрізь пронизаних ідеєю сумісності владних повноважень і автономності, ніби забувають або ж уникають питання про те, що поставлено на карту в зв’язку з проблемою політичного обов’язку. Нагадаємо, що авторитетні настанови можуть існувати лише тоді, коли встановлено певний загальний і прийнятний критерій визначення, або ж «правило визнання» для розпізнавання тих, хто може бути наділений владними повноваженнями. Однак часто вважають, що прийняття рішень тим, хто обіймає владну посаду згідно з усталеною для даного ладу процедурою, є недостатньою підставою для цього, якщо цей представник не є визнаним авторитетом у тій сфері, де він має приймати рішення, або ж якщо не визнають, що його рішення цілковито відображають ті ідеали, які поділяє суспільство. Таким чином, інтелектуальні владні повноваження стають вихідною моделлю для владних повноважень політичних, і мислителі часто вибудовують свої концепції на особливій значущості політичних владних повноважень, посилаючись на приклади «владних повноважень експертів» або «епістемічних владних повноважень», тим самим погоджуючись із тією точкою зору, що політичні владні повноваження мають спиратися на вище знання, осяяння чи досвід або ж на обмеження доступу до правди про те, як має бути організоване суспільство. Такий підхід, у свою чергу, призвів до того, що багато авторів праць із проблем владних повноважень відкинули офіційно-правові концепції владних повноважень як «викривлення», прикладом чого є випади Гадамера проти Спінози і Просвітництва, затаврованих ним за нездатність проникнутися тим, що «владні повноваження окремих людей врешті-решт засновані... на визнанні і знанні – зокрема знанні того, що одні вивищуються над іншими завдяки своїм судженням, своїй проникливості, і саме з огляду на це їхні думки є досконалішими, вони є вищими за думки інших» («Truth and method», p. 248). Ці ж міркування стоять за тим твердженням, що із сучасного світу слід усунути саму ідею владних повноважень, тому що будь-які епістемологічні припущення, без яких буцімто не обходиться жодна справжня система політичних владних повноважень, були дискредитовані сучасним скептицизмом. Основна складність полягає в тому, що хоча концепція владних повноважень і має певні основоположні характеристики, однак вона не може стати стабільною; вона змінюється залежно від її місця в контексті певної теорії чи ідеології згідно із способом вирішення ширших питань про людську долю і природу людини. Наприклад, питання про характер обов’язків, що їх цілковито справедливо можуть вимагати політичні владні повноваження, перетворюється на питання про підвалини, на які спираються владні повноваження з точки зору тих, хто вважає їх законними. Там, де політичні владні повноваження засновуються на вищому знанні або на обмеженому доступі до правди, особа не може мовчки погоджуватися на їх зверхність і водночас відчувати в собі здатність і право формулювати власні судження на рівних засадах із носієм влади. Але там, де влада відмежовується від претензій на істину, де вона спирається на уповноваження її тими, хто має бути її суб’єктом, у принципі не існує несумісності між прийняттям владних повноважень і формулюванням незалежних суджень. Із цієї точки зору видається зрозумілим, що рішучий поворот у розумінні концепції владних повноважень був пов’язаний із появою нових філософських концепцій, подібних до положень Гоббса і Спінози, яким вдалося показати, що в умовах політично-релігійної кризи владні повноваження є винайденим людиною засобом для здобуття визнання як такого усіма, хто до цього прагне. Проте визначальною рисою всіх політичних та інтелектуальних кіл стало глибоке розчарування в політичній філософії такого роду, тож зрештою під тиском різноманітних доктрин рамки концепції владних повноважень розсунулися, і вона стала гнучкішою, що відкрило шлях до проекту Макса Вебера вже у межах «сучасного» світу.