влада

У політичних текстах і політичних дослідженнях поняття влади зустрічається часто. Однак, як і більшість основоположних понять політичного дискурсу, термін «влада» різні аналітики визначають по-різному і вживають у різний спосіб. Деякі сучасні автори справді вважають, що влада є «достатньо спірним поняттям», зміст і критерії застосування якого становлять предмет постійних дискусій (Див. Lukes, «Power: a radical view»; Connolly). Та все ж попри існуючі розходження стосовно належного визначення цього поняття більшість аналітиків погоджуються з тим, що «влада» означає принаймні одного діяча або орган, що впливає на ставлення і/або дії іншого. Англійське слово power походить від французького pouvoir, яке, в свою чергу, походить від латинських слів potestas і potentia, що означають «здатність» (обидва вони утворені від дієслова potere – «бути здатним»). Для римлян слово potentia означало здатність чи спроможність однієї особи або речі впливати на іншу. Слово potestas, яке мало більш вузький політичний смисл, означало особливі можливості, що їх набували люди, спілкуючись і діючи спільно; у наш час ми запозичуємо дещо з цього поняття, коли говоримо, що сила – в гурті. Цицерон установив таке розрізнення: «Potestas in populo, auctoritas in senatu» («Влада – в народу, владні повноваження – в сенату»); слід зазначити, що поняття влади старанно відмежовують від інших понять, таких як владні повноваження, примус, сила і насильство. Проте починаючи з XVII століття ці давніші розрізнення і відмінності стерлися або відійшли в небуття. Під впливом революції в природничих науках було здійснено спробу зробити політичні дослідження такими само науковими і строгими. Одним із перших філософів, які намагалися поширити мову нової науки на дослідження політики – і на поняття «влада» зокрема, – був Томас Гоббс. Згідно з уявленнями нової науки Гоббс перевизначає владу як відношення між причиною і наслідком, між активною, дієвою «рушійною силою» і пасивним «об’єктом впливу»: «Влада і Причина – це одна й та само річ. Причині і наслідку відповідають влада і дія; і навіть більше: і те, й інше – це одне й те саме... Оскільки щоразу, коли якийсь діяч має всі ті умови [тобто сукупність характеристик], що є необхідними для справляння певного впливу на об’єкт, ми говоримо, що цей діяч має владу для досягнення такого результату в разі застосування її до об’єкта впливу... Отже, влада діяча і рушійна причина – одне й те саме» («De corpore», сh. 10). Хоча такий механістично-причинний образ владних відносин і має всі переваги простоти, тут криються і свої складнощі. Наприклад, попри сподівання Гоббса звести дії людини до штовхання й тяги йому не вдалося далеко відійти від старого аристотелівського погляду, згідно з яким усі речі прямують до певної мети, а дії людини обов’язково включають певне уявлення про благо. З особливою очевидністю це проявляється в процесі здійснення влади. Завжди, коли йдеться про людських істот, здобування й застосування влади неодмінно пов’язують із наявністю в діяча певного бачення блага і наміру здобувати його. (Немає потреби казати, що в природничих науках відповідника цьому не існує.) Для гоббсівських егоїстів, котрі живуть у злиденному світі, всі діячі намагаються досягти свого власного блага, яке кожен ототожнює із задоволенням своїх бажань. Отже, Гоббс «вважає загальною властивістю всього людства безнастанне й невгамовне прагнення до влади і ще раз до влади, що зникає лише з приходом смерті» («Leviathan», vol. I, ch. 11). Це прагнення можна стримувати лише за допомогою вищої влади суверена. Варіації на ці гоббсівські теми можна віднайти в творах соціологів і соціальних філософів XX століття. Макс Вебер, наприклад, визначав владу як «вірогідність того, що один діяч у суспільних взаєминах... проявить свою власну волю» всупереч опору інших («Economy and society», vol. I, p. 53). Не повністю втратив свою привабливість і механістичний Гоббсів образ «штовхання-тяги». Роберт Даль висуває припущення, що «наші уявлення про основоположні способи оцінювання [влади і] впливу грунтуються на інтуїтивних поняттях, дуже близьких до тих, на яких базується поняття сили в механіці». «Засаднича ідея в обох випадках» в принципі одна й та сама («Modern political analysis», p. 41). Аналогічні висловлювання знаходимо й у А. С. Мак-Фарленда: «Поняття сили по суті означає причину, яка здійснює поштовх; дефініції потужності, засновані на різниці сил, відповідають тому, що відбувається в тому разі, коли перший причинний діяч штовхає в одному напрямку (сила), а другий – штовхає в протилежному (опір). Чим сильнішим є поштовх або чим потужнішою є сила, тим «могутнішою» є причина, тобто тим впливовішим є діяч» («Power and leadership», p. 11). Для політичних науковців «біхевіористського» спрямування – зокрема тих, хто поділяє «плюралістичні» переконання, – здійснення влади є відносинами, коли один діяч C робить дієву спробу примусити іншого діяча R до виконання того, що відповідає намірам C, але чого R інакше б не зробив. Якщо «спроба застосування влади» з боку C є успішною, кажуть, що C має владу над R стосовно певної «проблемної галузі», щодо якої вони відкрито не погоджувалися (Див. статті Simon, Dahl, Polsby та Riker в книзі Bell et al.). Майже до недавнього часу таке розуміння «влади» було панівним у політології, особливо у Сполучених Штатах. Проте впродовж останніх двох десятиліть біхевіористсько-плюралістичну концепцію влади було піддано дедалі більш нищівній критиці – і не так з огляду на її хибність, як через її частковість та однобічність, або «одновимірність» (Див. Lukes, «Power: a radical view»). Згідно з «двовимірним» підходом, запропонованим Пітером Бахрахом і Мортоном Баратцом (у книзі Bell et al.), політична влада нагадує дволикого Януса. Вони готові припустити, що плюралісти мають рацію стосовно одного аспекту, чи ж бо «лиця» влади, а саме влади, яка здійснюється у відкритий і помітний спосіб. Але влада має й інше – приховане – лице. У деяких випадках влада може здійснюватися завуальовано й у спосіб не надто помітний. Наприклад, C може застосовувати владу, контролюючи порядок денний засідання і таким чином обмежуючи обговорення, дебати і прийняття рішення «безпечними» питаннями, які не становлять загрози для його інтересів. Або C може мати змогу скористатися перевагами вбудованих в політичну систему лазівок, що можуть сприяти задоволенню інтересів C на шкоду інтересам R. Або ж R, передбачаючи поразку і/або протидію у відповідь, може ухилитися від виступу проти C із конкретного питання. Той факт, що прямі випади чи відкриті спроби застосування влади відсутні, не обов’язково означає, що ніхто не вдається до застосування влади. Навпаки, це якраз і може свідчити про те, що владу застосовано, причому з більшим успіхом. Одно- і двовимірні уявлення про владу, в свою чергу, зазнають нападок з боку прибічників альтернативного – «тривимірного» – підходу. За Стівеном Лаксом («Power: a radical view»), критика плюралістичного бачення з позицій двовимірних уявлень не є значним кроком уперед, оскільки – хоча прихильники всіх трьох підходів і сходяться стосовно того, що C має владу над R, якщо C впливає на R «у спосіб, який суперечить інтересам R», – речники двох перших підходів роблять наступне й більш спірне припущення стосовно того, що потенційні нападники фактично знають, що є їх справжніми інтересами. Це, як доводить Лакс, є завеликим і незрідка безпідставним припущенням, тому що R може мати хибні уявлення про свої інтереси. Справді, найдієвіший спосіб для C проявити владу над R полягає в тому, щоб сформувати, власне, уявлення R про те, що слід і що не слід робити в інтересах R. Залежно від здатності C нав’язувати R хибне чи помилкове витлумачення його інтересів і мати з цього зиск влада C стає майже повною, і головним чином через те, що вона є фактично невідчутною для тих, до кого застосовується. Завдяки своєму наголошенню на «об’єктивних» інтересах тривимірний погляд на владу близький до марксистського поняття «хибної свідомості». Той, хто страждає на хибну свідомість, перебуває в полоні ілюзій стосовно того, що його «суб’єктивні», або усвідомлювані інтереси – навіювані правлячим класом, кастою чи групою з користю для себе – і є його справжніми, або «об’єктивними» інтересами. Це можуть бути індивідуальні, групові чи класові інтереси. Але існують також, наполягає Лакс, – у спосіб, відкритий не Марксом, а Кантом, – інтереси, що їх кожний з нас має просто як людина. Незалежно від того, усвідомлюють це людські істоти чи ні, вони мають власний об’єктивний (або, в термінології Канта, трансцендентальний) інтерес. Отже, раби, котрі вважають свою долю нормальною і природною, або наймані робітники, які навдивовижу некритично ставляться до капіталістичної системи, або ж індійські «недоторканні», що приймають індуську кастову систему, – всі вони, можливо, не усвідомлюють своїх об’єктивних інтересів. Не дивно, що основна критика на адресу представників тривимірного підходу до влади спрямована проти його близької до кантіанської неомарксистської концепції об’єктивних інтересів, а також положення про те, що «влада» є «принципово спірним» поняттям. Критики Лакса доводять, що він не може водночас заявляти, що влада є спірним питанням і що його тривимірний підхід в аналітичному плані кращий за альтернативні концепції (Див. Oppenheim; Gray). Інші критики закидають, що тривимірний підхід не можна застосувати й перевірити на практиці, хоча його захисники (особливо Гавента) стверджують, що це можливо. Ця суперечка триває. Інша очевидна на сьогоднішній день суперечність стосується явної несумісності «інтенціонального» і «структурного» підходів до поняття влади. Згідно з першим підходом кожен акт застосування влади неодмінно несе в собі наміри конкретного діяча. Проте відповідно до другого підходу наміри з аналітичного погляду нічого не важать, оскільки влада є властивістю знеособлених соціальних «структур», а не індивідуальних діячів і їх цілей та прагнень. Соціально-економічні системи є самоврядними структурами, у яких індивіди фігурують лише як взаємозамінні, легко заміщувані «виконавці ролей». Таке структурне бачення влади не пов’язане з жодним конкретним політичним або ідеологічним підходом; дійсно, воно – в різних своїх варіантах – властиве і консервативним соціологам (наприклад Толкотту Парсонсу), і деяким неомарксистам (наприклад Луї Альтюссеру і Нікосу Пулантцасу). Дехто із соціологів висловлює думку про те, що обидва ці підходи зрештою є сумісними, оскільки кожен із них пов’язаний «діалектичними» відносинами з іншим (Див. Lukes, «Essays»). Нещодавно Мішель Фуко спробував радикально переосмислити поняття «влада». Намагаючись вийти за межі Гоббсової та Веберової негативної, або конфліктної характеристики, Фуко наголошує на позитивних «уповноважувальних» можливостях владних відносин. Суперечка щодо «влади» продовжується й далі, що свідчить зовсім не про недостатню компетентність прихильників різних підходів. Навпаки, це можна пояснити тим, що «влада» є настільки стрижневим поняттям у політичному дискурсі, що саме його смисл часто-густо і стає предметом такої гарячої суперечки. Простого узгодження дефініцій тут, напевне, замало, оскільки це означатиме не уникнення концептуальної полеміки, а участь у ній.